Основи конституційної юриспруденції

Робота присвячена питанням конституційної юриспруденції, тобто філософським та правовим основам діяльності судових органів конституційної юрисдикції з питань застосування конституції у контексті, чинної Конституції України 1996 року та відповідного міжнародного та іноземного досвіду. Розглядаються питання співвідношення позитивного з природним правом, аналізуються природно-правові основи конституційного права, межі припустимості застосування природного права при здійсненні конституційного судочинства, аналізується концепція «належної правової процедури» верховенства права, правової держави, конституціоналізму. Крім того, аналізуються причини антиформалістської європейської революції у праві та її вплив на конституційне судочинство, а також звертається увага на визначення та основні проблеми застосування прецедентного права при здійсненні конституційного судочинства, основні відмінності конституційної демократії від парламентської, аспекти л ептимності конституційного судді. Окремо аналізуються способи тлумачення Конституції, основні відмінності її тлумачення від тлумачення інших нормативно-правових актів при здійсненні конституційного судочинства. Досліджується ідея та історична перспектива судового конституційного контролю, доктрина суддівського зовнішнього та внутрішнього обмеження, політичного питання, причини політизації процесу конституційного судочинства, основні моделі та характерні риси моделей судового конституційного контролю, надається їх детальне розкриття на прикладі діяльності органів конституційної юрисдикції у США, ФРН та Франції. Для науковців, юристів-практиків, викладачів, студентів та аспірантів вищих юридичних навчальних закладів. Давньогрецький філософ Платон в одному зі своїх славетних діалогів («КрІто») розповів про останній громадянський вибір свого учителя Сократа,— обвинувачений в інтелектуальному розтлінні своїми лекціями молоді Афін, він був засуджений до страти, Сократ уже готувався прийняти смертний вирок і випити келих з отрутою цикути, коли до нього у в'язницю прокрався його приятель і учень Кріто. Юнак прийшов із порятунком; він усе підготував для втечі'— єдиної можливості уникнути суворого вироку. Але Сократ запитав: «Хіба це справедливо? Чи правильний це буде вчинок?». Він вирішив підкоритись законам афінської демократії, обравши смерть. Отже -— dura lex, sedlexf (закон суворий, але ж — закон!). Проблема Сократа залишається актуальною і сьогодні, у незалежній Україні, особливо у контексті безпосереднього судового захисту фундаментальних прав людини та громадянина, гарантованого частиною третьою статті 8 Конституції України. Наскільки справедливі та правові закони чи нормативно-правові акти, прийняті простою чи кваліфікованою більшістю законодавчого органу демократичної держави, інших органів державної влади та чи існують конституційно-правові методи вирішення цієї проблем ми? Чи можна погодитися з тим, що в деяких державних правових актах встановлюються несправедливі, диспропорційні обмеження на здійснення цих прав? Чи можна виправдати з позицій концепції справедливості те, що роль судів, які визначені у Конституції України як органи правосуддя, зводиться лише до звичайного нормозастосування? Інакше кажучи, чи може справедливість бути інституціоналізованою у межах правової системи, тобто відображуватись не лише у правових актах, прийнятих державою, а й становити окремий критерій перевірки цих актів Конституції? «Проблема Сократа» не є суто філософською дилемою вибору між моральним зобов'язанням підкорятися будь-якому акту, виданому державною владою, та моральним імперативом не робити цього. Як свідчить практика країн розвинутих демократій, вибір Сократа як дотримання принципу справедливості лежить в основі конституційного правосуддя. Тому критеріями визначення конституційності державних актів, а отже, й підстав для визнання їх нечинними, слугують конституційні права, принципи організації вільного демократичного суспільства та його цілі, які становлять невіддільну складову конституційного права. Постановка такого роду питання спричинена необхідністю політико-юридичної інституціоналізації головної ідеї конституціоналізму про обмеження свавілля державної влади, тим більше, коли йдеться про заміну поліцейської держави, заснованої на примхах правителів або на праві сили, на державу правову яка у своїй діяльності керується принципом верховенства права. Правові акти такої держави, і насамперед закони, мають бути обґрунтовані, розумні, справедливі, пропорційні визначеній меті, мінімально об¬межувати основні права людини та відповідати Конституції. Питанню обмеження державної влади в історії політико-правової думки завжди приділялась велика увага. Символічне у цьому зв'язку твердження святого Амброзія (IV століття): Non Legibus rex solutus est (король не є вільним від законів). З одного боку, прогресивні політичні діячі, теологи та науковці висували обґрунтовану вимогу підкорення короля праву, й «розташовували» його, за висловом дослідника загального права XIII століття Г. Бректона, sub Deo sub Lege (під Богом та законом), з іншого боку, практичні питання обмеження державної (королівської) влади іде з часів Давнього Риму видавались занадто складними, оскільки у «Римській імперії жодна особа або інституція не мала повноважень щодо встановлення та застосування санкцій за правопорушення імператора».
Прикрепленный файлРазмер
Основи конституційної юриспруденції.zip560.89 кб