Податковий Кодекс РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ (з коментарями)

Стаття 1. Сфера дії Податкового кодексу України 1.1. Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження й обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. 1.2. Правила оподаткування товарів або послуг, що переміщуються через митний кордон України, визначаються цим Кодексом, крім оподаткування ввізним (імпортним) митом або вивізним (експортним) митом, які встановлюються Митним кодексом України та іншими законами з питань митної справи. 1.3. Цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», з банків, на які поширюються норми розділу V Закону України «Про банки і банківську діяльність», та погашення зобов'язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Сферою регулювання Податкового кодексу України є група однорідних суспільних відносин, які визначають надходження коштів від платників у бюджети у формі податків і зборів. Цим актом регулюється сукупність специфічних відносин, що дозволяє виділити їх із загальної маси фінансових відносин на підставі того, що у Кодексі обумовлюється надходження коштів у власність держави й територіальних громад по вертикалі (від платника до бюджету) у формі податків і зборів. Законодавець у частині першій цієї статті спробував закріпити вичерпний перелік відносин, на регулювання яких спрямований вплив приписів цього кодифікованого акта: 1) закріплення переліку податків та зборів; 2) порядок адміністрування податків та зборів; 3) закріплення правового статусу платників податків та зборів; 4) компетенцію контролюючих органів та повноваження їх посадових осіб; 5) регулювання відповідальності за порушення податкового законодавства. Характерною особливістю податкових відносин є їх майновий характер - виконання податкового обов'язку означає передачу у власність або розпорядження держави та територіальних громад певних коштів. У податкових правовідносинах найбільше чітко, порівняно з усіма іншими фінансовими правовідносинами, простежуються державно-владна й майнова сторони. Відносини із приводу податків і зборів є владно-майновими. З одного боку, держава наділяє компетентні органи владними повноваженнями й контролює надходження коштів до бюджетів. З іншого боку, податкові надходження є одним з основних каналів формування публічної власності, хоча спочатку й у специфічній грошовій формі. Рівень прояву владного характеру дозволяє визначити й специфіку правовідносин у галузі оподаткування. Основною особливістю методу регулювання цієї групи відносин, як і фінансово-правових у цілому, є відсутність права оперативної самостійності суб'єктів. Права й обов'язки суб'єктів відносин регламентуються однозначно, без яких-небудь варіантів і переважно імперативними нормами. Податкове правовідношення є публічним, тобто таким, що випливає із влади. Податкові правовідносини стосуються різних суб'єктів (держави, юридичних, фізичних осіб), між якими формується певна підпорядкованість. Безперечно, що обов'язок платника носить безумовний характер, при якому відсутня рівність сторін. Відмінність податкових правовідносин від інших майнових правовідносин (наприклад, цивільних) полягає насамперед у нерівності положення їх учасників. Відносини сторін тут засновані на підпорядкуванні однієї сторони (платника податків) іншій (державі в особі його органів або органам місцевого самоврядування). Крім того, одним із суб'єктів податкових правовідносин завжди виступає держава в особі податкових органів, наділених владними повноваженнями. Це єдина система контролю за дотриманням податкового законодавства, за правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю внесення у відповідний бюджет податків і зборів, встановлених законодавством. Відмінність податкових правовідносин від інших фінансових правовідносин, які також характеризуються як державно-владномайнові (грошові) відносини, складається у своєрідності структурних елементів змісту податкових правовідносин. Визначенням сфери дії норм Податкового кодексу України в п. 1.1 виокремлено межі застосування цього акта, тоді як всі інші відносини, які не підпадають під п.1.1 цієї статті, не є предметом регулювання цим Кодексом. Стаття 2. Внесення змін до Податкового кодексу України 2.1. Зміна положень цього Кодексу може здійснюватися виключно шляхом внесення змін до цього Кодексу. Дана стаття містить загальний припис, який характеризує практично будь-яке галузеве або інституційне законодавство. Фактично її можна було б виділити як окремий пункт статті 1 «Сфера дії Податкового кодексу України» або статті 3 «Податкове законодавство України». Слід наголосити на тому, що зміна положень Кодексу можлива лише шляхом внесення змін власне до нього, що закріплює неможливість коригування податкового законодавства бюджетними законами (перш за все законами України, якими приймається річний бюджет). Стаття 3. Податкове законодавство України 3.1. Податкове законодавство України складається з Конституції України; цього Кодексу; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв'язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (далі - законами з питань митної справи); чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цього Кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом. 3.2. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Податкове законодавство, виступаючи формою реалізації податково-правових норм, містить досить широке коло нормативних актів, які регулюють відносини оподаткування. Основу податкового законодавства становили закони й найбільш важливі підзаконні акти (у більшості випадків - прирівняні до законів. Такими в свій час були Декрети Кабінету Міністрів України 1992-1993 років). Іншими словами, це нормативні акти, що встановлюють основні права й обов'язки учасників податкових відносин, цілісний правовий механізм справляння окремого податку чи збору. Принципово змінюється ситуація з прийняттям Податкового кодексу України. Цей кодифікований акт складається із норм, які саме й охоплюють регулювання всіх найважливіших відносин у сфері оподаткування. Таким чином, поняття «законодавство» охоплює закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети й постанови Кабінету Міністрів України, прийняті відповідними органами в межах повноважень і відповідно до Конституції України та законів України. Стосовно відносин оподаткування законодавець вніс до податкового законодавства: 1. Конституцію України. Найбільш принципові положення, що регулюють основи оподаткування, закріплюються на конституційному рівні (повноваження органів державної влади й управління, загальні принципи оподаткування та ін.). Конституція України містить цілий ряд норм- принципів, які визначають фундамент законодавчого впливу на податкові відносини та містять приписи, на які повинне спиратися все податкове законодавство. Водночас це не дає підстав визначити Конституцію України як податковий закон. Саме тому треба враховувати, що в регулюванні податкових відносин беруть участь лише деякі статті Конституції України. 2. Податковий кодекс України виступає основним законодавчим актом, який регулює відносини оподаткування, податкову систему в цілому, її основи, елементи правового механізму податку. У цьому акті поєднуються матеріальні й процесуальні сторони регулювання податкової системи, всі аспекти справляння податків та зборів. 3. Митний кодекс України та інші закони з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв'язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (закони з питань митної справи). 4. Чинні міжнародні договори України, якими регулюються питання оподаткування. Цю складову податкового законодавства доцільно все ж таки розглядати в конституційній редакції. У ст. 9 Конституції України йдеться не просто про чинні міжнародні договори, а про чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Ця проблема зникає при узгодженні положення п. 3.1. ст. 3 п. 3.2. цієї ж статті Податкового кодексу України. Остання містить саме конституційну редакцію визначення цього джерела права. П. 3.3. ст. 3 цього Кодексу закріплює традиційний припис переваги норм міжнародного договору над нормою закону України. 5. Нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання цього Кодексу та інших законів з питань митної справи. Ця складова податкового законодавства охоплює і не таке велике коло законодавчих актів цього типу. Згідно із ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. На підставі цих нормативно-правових актів реалізуються повноваження Кабінету Міністрів стосовно забезпечення економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики (фінансової, цінової, інвестиційної та податкової), виконання Конституції і законів України, актів Президента України. 6. Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, прийнятих відповідно до цього Кодексу та інших законів з питань оподаткування. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, яка в межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. До відання Автономної Республіки Крим, відповідно до ст. 138 Конституції України, відноситься розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України. Певними повноваженнями наділені органи місцевого самоврядування у сфері оподаткування. Матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є поряд з іншими складовими доходи місцевих бюджетів, які надходять в управління місцевих рад. Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки та збори відповідно до Закону. Деталізує повноваження місцевих Рад у галузі оподаткування Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». Виключною компетенцією сільських, селищних та міських рад щодо встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених Законом, та затвердженні, відповідно до Закону: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Виключно на пленарних засіданнях міських рад (міст з районним поділом) встановлюються нормативи централізації коштів від земельного податку на спеціальних бюджетних рахунках районів міста. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплено і досить цікаву конструкцію, яка на сьогодні не застосовується, але дуже широко використовувалась за часів радянської влади. Згідно із ст. 1 цього Закону на рівні територіальних громад може використовуватись самооподаткування як форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру. Навряд чи цей припис може бути життєздатним, бо цей підхід не може бути узгоджений із ст. 6 цього Кодексу. По-перше, не можна справляти обов'язкові примусові платежі (податки та збори) на добровільній основі. По-друге, виходячи із положень Закону, справляння таких платежів повинно мати цільову спрямованість. Тоді як податок відрізняється нецільовим характером. Стаття 4. Основні засади податкового законодавства України 4.1. Податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах: 4.1.1. Загальність оподаткування - кожна особа зобов'язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу. 4.1.2. Рівність усіх платників перед законом, недопущення будь- яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до всіх платників податків, незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу; 4.1.3. невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства; 4.1.4. презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно- правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, унаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу; 4.1.5. фіскальна достатність - встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями; 4.1.6. соціальна справедливість встановлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків; 4.1.7. економічність оподаткування встановлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування; 4.1.8. нейтральність оподаткування - установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоспроможності платника податків; 4.1.9. стабільність зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року; 4.1.10. рівномірність та зручність сплати встановлення строків сплати податків та зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат б юджету та зручності їх сплати платниками; 4.1.11. єдиний підхід до встановлення податків та зборів визначення на законодавчому рівні всіх обов'язкових елементів податку. 4.2. Загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено цим Кодексом, сплаті не підлягають. 4.3. Податкові періоди та строки сплати податків та зборів установлюються, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів, з урахуванням зручності виконання платником податкового обов'язку та зменшення витрат на адміністрування податків та зборів. 4.4. Установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюється, відповідно до цього Кодексу, Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України. Принципи оподаткування - вироблені фінансовою наукою найбільш загальні правила, стандарти оподаткування. У широкому сенсі під принципами податкової системи розуміється вся їх сукупність, що регулюють оподаткування. 1. Загальність оподаткування - кожна особа зобов'язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань оподаткування та митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу. Цей принцип базується на приписі ст. 67 Конституції України. Конституцією закріплено принциповий підхід до імперативних засад регулювання відносин оподаткування, які забезпечують реалізацію саме обов'язку, а не зобов'язання платника податків. Формально юридичною підставою виникнення такого обов'язку є наявність подібного припису в Податковому кодексі, митному законодавстві (у випадку оподаткування операцій з переміщення товарів через митний кордон України) та законів з питань оподаткування. Закріпленням цього принципу підкреслюються дві важливі настанови. По-перше, загальність оподаткування базується саме на виконанні обов'язку, а не регулюванні відносин у межах зобов'язання, яке породжує зустрічні права та обов'язки учасників. По-друге, подібний обов'язок може виникати лише стосовно встановлених податків та зборів, тобто платежів, які законодавчо визначені та закріплені відповідно до чіткої процедурної форми. 2. Рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до усіх платників податків, незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу. Досить цікавий та важливий принцип, який передбачає виникнення обов'язку у будь-якої особи, яка перебуває на території держави. У сенсі реалізації державних інтересів податки повинні сплачувати всі (громадяни, іноземці, особи без громадянства), які перебувають у відповідний період на відповідній території. Принцип громадянства застосовується лише як додатковий при визначенні податкового обов'язку та справляння податків і зборів. Водночас принциповим є визначення особи резидентом чи нерезидентом, виходячи із цього, і встановлюються межі суб'єктивних прав та юридичних обов'язків відносно справляння податків та зборів. Принцип рівності означає безпосередню рівність усіх платників податків, що ставить їх в однакове положення стосовно сплати податків. 3. Невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства. Цим принципом формуютьсязагальні засади відповідальності за порушення податкового законодавства. Але враховуючи те, що за порушення податкового законодавства може наступати як кримінальна, адміністративна, так і фінансова відповідальність, йдеться про засади відповідальності фінансової, відповідальності, яка деталізується нормами розділу ІІ цього Кодексу. Підставою такої відповідальності є податкове правопорушення, склад якого, види та санкції закріплено главою ІІ цього Кодексу. При цьому важливо розмежовувати відповідальність зобов'язаних осіб (платників податків і податкових агентів) та посадових осіб контролюючих органів. 4. Презумпція правомірності рішень платника означає, що у випадку, коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, унаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника. 5. Фіскальна достатність - встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями. Зрозумілий принцип, який має певне кордонне значення на межі бюджетного та податкового регулювання. З одного боку, справляння податків не є самоціллю, вони справляються не просто для формування дохідних частин бюджетів, а з метою такого їх формування, яке б забезпечило виконання всіх завдань і функцій держави та територіальних громад. З іншого боку, цим принципом пропонується і певне обмеження свавілля при встановленні податків та зборів. Їх розмір та види не можуть бути нескінченними, а лише забезпечувати необхідні надходження до бюджетів. Але треба обережно підходити до реалізації цього принципу та не доводити до хибного уявлення про те, що податкове регулювання повинно пов'язуватись (або навіть включати) із регулюванням видатків бюджету. Межа податкового регулювання завершується при виконанні обов'язку щодо сплати податку чи збору. 6. Соціальна справедливість - встановлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків. Принцип справедливості реалізується через реальне оподаткування й відображає демократизм державного ладу, цінності державного устрою. При цьому важливо, яка частина доходу платника перераховується у вигляді податку, наскільки об'єктивно розподіляються податки серед різних груп і верств суспільства і, звичайно, на що витрачаються зібрані податки. Держава визначає необхідні податки, обумовлені реальними потребами суспільства. Зрозуміло, що подання про обґрунтованості податків перебувають на стику індивідуальних, групових, регіональних, державних інтересів. Стосовно цього принципу необхідно враховувати, що досить часто інтереси суспільства не співпадають з інтересами держави. Саме тому, коли йдеться про соціальну справедливість, йдеться про здійснення суспільної мети за рахунок діяльності відповідних державних інститутів. Тобто суспільне значення рівності всіх повинне реалізовуватись через ефективну дію державних органів щодо реалізації цього принципу. 7. Економічність оподаткування - встановлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування. Принцип, який узагальнює співвідношення руху коштів: які надійшли від справляння того чи іншого платежу та які необхідні для його справляння. Податки повинні формувати фінансове забезпечення виконання завдань та функцій держави і територіальних громад, але непоодинокі випадки, коли запроваджуються платежі, що забезпечують надходження коштів, яких не вистачає навіть на їх справляння. Йдеться перш за все про окремі місцеві податки та збори. Саме тому в Податковому кодексі України суттєво скорочено перелік таких місцевих податків та зборів, систему таких місцевих платежів зведено до мінімуму, залишились лише такі, що гарантують суттєве надходження коштів до дохідних частин місцевих бюджетів. 8. Нейтральність оподаткування - встановлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоспроможності платника податків. Закріплення принципу нейтральності оподаткування спрямоване на уникнення впливу податків і зборів на конкурентоспроможність платника податків. Оподаткування є елементом державної економічної політики, а тому за рахунок встановлення податків і зборів здійснюється вплив на платників податків, які здійснюють господарську діяльність в окремих сегментах внутрішньодержавного ринку. Крім того, податки і збори впливають на конкурентоспроможність платників податків, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. 9. Стабільність - зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного періоду. Принцип стабільності передбачає стабільність на двох рівнях: а) платника - у цьому випадку він звикає, пристосовується до податкових важелів, знаходить найбільш вигідне застосування своїм здібностям і коштам; б) податкового органу - у цій ситуації створюються чіткі механізми обліку, контролю, зроблені форми документації, інструкції тощо. Практично як відображення принципу стабільності розглядається принцип гнучкості, хоча іноді їх характеризують як взаємовиключні принципи. Принцип гнучкості передбачає автоматичну реакцію податків (завдяки правильному вибору конкретних параметрів їх елементів) на зміни макроекономічної ситуації. Натомість дотримання принципу стабільності залежить від дій влади. 10. Рівномірність та зручність сплати - встановлення строків сплати податків та зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками. Цей принцип передбачає необхідність так встановлювати строки сплати податків і зборів, щоб забезпечити рівномірне надходження коштів до бюджетів та фінансування бюджетних видатків протягом усього бюджетного року. 11. Єдиний підхід до встановлення податків та зборів - визначення на законодавчому рівні всіх обов'язкових елементів податку. Значення принципу наявності всіх елементів податкового механізму в податковому законі важко переоцінити. Відсутність хоча б одного елемента означає, що обов'язок платника податків щодо сплати податку не встановлений. Податковим кодексом України вперше в чинному податковому законодавстві України закріплено вкрай необхідний припис щодо обов'язкової наявності ряду елементів, на підставі яких можна вважати той чи інший платіж сформованим у такій формі, що породжує податковий обов'язок платника. Наявність загального припису обов'язковості сплати податків та зборів породжує необхідність деталізації засобів врегулювання правового механізму податку, на підставі якого від платника треба вимагати його виконання. Але лише конституційна норма не може гарантувати його виконання. Саме припис обов'язковості цілісної конструкції побудови правового механізму податку і гарантує об'єктивні підстави та можливість виконання податкового обов'язку. Більш того, він певним чином захищає платника в тому випадку, коли податок або збір запроваджено з порушенням цілісної конструкції його механізму. Визначення в законі платника, об'єкта, ставки, бази тощо робить загальний припис предметно орієнтованим, який, власне, і породжує податковий обов'язок. Отже, платник податків має право не платити податок чи збір, якщо в ньому не закріплено хоча б один із елементів, що визначено п. 7.1. ст. 7 цього Кодексу. 12. Загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено цим Кодексом, сплаті не підлягають. Принциповими моментами в реалізації цього принципу є приписи, що закріплені стст. 7-10 цього Кодексу. У ст. 7 встановлено певний модуль закріплення будь-якого платежу, якого законодавець відніс до податку чи збору - визначений вичерпний перелік елементів такого податку чи збору та виходячи із цього, і обов'язковий набір приписів (статей законодавчих актів), за наявності яких можна вважати платіж введеним та обов'язок відносно нього таким, що виник. Статтями 8-10 встановлено вичерпний перелік тих платежів, які включено до податкової системи України. Лише стосовно них і виникає обов'язок справляння. Інші платежі, що відсутні у переліку ст. 9 та 10 цього Кодексу, не підлягають сплаті як податкові платежі. Як спеціальний принцип, варто вказати пріоритет податкового закону над неподатковими законами. Це означає, що коли в неподаткових законах присутні норми, які так чи інакше стосуються податкових відносин, то застосовувати їх можна тільки в тому випадку, якщо вони відповідають нормам, що відображаються в податковому законодавстві. Отже, у випадку колізії норм застосовуються положення саме податкового законодавства. З появою Податкового кодексу України протистояння податкових та неподаткових законів може бути зведено до появи колізій між Податковим кодексом України та річними законами про державний бюджет. Незважаючи на заборону регулювання бюджетними законами податкових відносин і до прийняття Податкового кодексу, така ситуація була, на жаль, досить традиційною. 13. Податкові періоди та строки сплати податків та зборів установлюються, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів усіх рівнів, з урахуванням зручності виконання платником податкового обов'язку та зменшення витрат на адміністрування податків та зборів. Цим принципом закріплюється періодичний характер податку. Згідно із ст. 33 цього Кодексу визначено податковий період та його види (ст. 34 Податкового кодексу України). Орієнтація на ці терміни і передбачає своєчасне надходження коштів до бюджетів. Цей принцип передбачає досить гнучке поєднання бюджетного та податкового законодавства. Справляння податків та зборів визначає зміст виконання бюджетів за доходами, тобто забезпечує формування дохідних частин цих централізованих грошових фондів. Водночас треба враховувати, що доходи бюджетів мають надійти на відповідні казначейські рахунки не наприкінці року, а надходити періодично. Це обумовлено періодичністю витрачання таких коштів (здійснення видатків на соціальні потреби, сплата пенсій, заробітної плати робітникам бюджетної сфери тощо), що можна зробити лише в умовах своєчасного надходження податків та зборів у визначений законодавцем час. При цьому законодавець робить важливий акцент на те, що визначення такого моменту сплати повинне враховувати і зручність перерахування коштів для платників податків. 14. Встановлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюється відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією та законами України. Принцип встановлення податків винятково законами закріплений у Конституції України й містить у собі два аспекти: а) встановлення податків повинне здійснюватися компетентними органами державної влади; б) встановлення податків повинне здійснюватися тільки у встановленій формі - законами. В історії сучасного українського оподаткування даний принцип не раз проходив серйозні випробування. Поняття «законодавчо встановлений» містить у собі й вид правового акта, на підставі якого стягуються податки й збори. Конституція не допускає справляння податку й збору на підставі указу, постанови, розпорядження та ін. Більш того, треба чітко розмежовувати поняття закріплення, встановлення та введення податків чи зборів. Якщо стосовно загальнодержавних податків та зборів реалізуються вони всі, то відносно місцевих податків та зборів і закріплення, і встановлення є компетенцією Верховної Ради України, тоді як вводяться вони рішеннями місцевих рад. Стаття 5. Співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами 5.1. Поняття, правила та положення, установлені цим Кодексом та законами з питань митної справи, застосовуються виключно для регулювання відносин, передбачених статтею 1 цього Кодексу. 5.2. У разі, якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу. 5.3. Інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами. Цією статтею встановлюється межа впливу норм податкового законодавства та співвідношення їх із нормами законодавчих актів, які не відносяться до складу податкового законодавства України згідно із ст. 3 цього Кодексу. Ця стаття застосовується при вирішенні питання щодо відповідності нормативно-правових актів, які регулюють відносини оподаткування з іншими джерелами податкового права, з іншим законодавством, закладає підстави співвідношення актів за юридичною силою. Визнання нормативно-правового акта таким, що не відповідає Податковому кодексу України, вирішується в судовому порядку. Треба мати на увазі, що фактично йдеться про три варіанти співвідношення норм податкового законодавства з іншими нормами. По-перше, податкове та митне законодавство. Цілим рядом статей цього Кодексу акцентується увага на існування такої межі та використання митного законодавства до відносин оподаткування. Цьому є дві підстави: а) включення до сукупності податків та зборів мита - спеціального обов'язкового платежу, який входить до податкової системи України, справляється при перетинанні митного кордону України та регулюється митним законодавством; б) справляння податку на додану вартість та акцизного податку при перетині митного кордону України, яке регулюється в тому числі і митним законодавством. У цих відносинах податкове законодавство регулює справляння таких платежів на межі фінансового та адміністративного законодавств. По-друге, податкове та бюджетне законодавство. Сплачені податки та збори зараховуються до відповідних бюджетів. Але це вже не є предметом регулювання податковим законодавством. Зарахування ж податків та зборів до відповідних бюджетів і регулюється Бюджетним кодексом України. Саме в цій ситуації виникає певна межа в реалізації податкових та бюджетних норм. Податкове законодавство стосовно цих відносин застосовується лише до того моменту, коли йдеться про регулювання виконання податкового обов'язку та закінчується сплатою податків та зборів. Стосовно цих відносин бюджетне законодавство не застосовується. Стаття 6. Поняття податку та збору 6.1. Податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу. 6.2. Збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій. 6.3. Сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому цим Кодексом порядку, становить податкову систему України. Поява цієї статті в такій редакції є певною новелою податкового законодавства. Вперше в українському податковому законодавстві надано визначення податку та збору. У ст. 2 Закону України «Про систему оподаткування» під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів розумівся обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, який здійснювався платниками у порядку і на умовах, що визначалися законами України про оподаткування. Тобто розмежування податку та збору залишилось поза увагою законодавця. Така ситуація містила певне протиріччя. По-перше, яким чином розрізняти ці платежі? По-друге, як вони співвідносяться з митом, державним митом тощо? По-третє, що таке закони України про оподаткування? Але найбільшою проблемою була конструкція «податку, збору (обов'язкового платежу)». По-перше, вона суперечила ст. 67 Конституції України, яка закріплює обов'язок сплачувати податки та збори (ні про які обов'язкові платежі не йдеться). По-друге, до обов'язкових платежів відноситься і ряд інших надходжень до бюджету (наприклад, адміністративні штрафи та ін.). Саме тому такий підхід чинної редакції Податкового кодексу України є певним досягненням. До прийняття Податкового кодексу України податкове законодавство України взагалі не регулювало цієї проблеми й не виділяло окремо категорії податку. Отже, виходячи із норм статті 2 Закону України «Про систему оподаткування», розмежувати податок і збір було вкрай складно та робилося це лише на формальних підставах - залежно від назви платежу, під яким він фігурував у закритому переліку загальнодержавних і місцевих податків і зборів. Виділення власне податку із цілісної податкової системи не є винятково теоретичною проблемою, але й значною мірою проблемою практики. По-перше, коли йдеться про податки, то це насамперед безумовні й нецільові платежі, і після надходження в бюджети неможливо простежити використання цих коштів. У ситуації зі зборами картина інша. Це цільові надходження, вони необхідні для фінансування певних заходів і мають у такий спосіб чітку цільову прив'язку. Тому можна порушувати питання про нецільове використання коштів (може навіть йтися про самостійний склад п равопорушення). По-друге, податки в основному надходять до бюджетів, тоді як збори можуть формувати цільові (у тому числі й позабюджетні) фонди. Виходячи з цього, якщо необхідно закріпити винятково стабільні надходження в бюджети нецільового характеру, - це, безумовно, податки. Якщо ми хочемо закріпити стійкий зв'язок між надходженнями й джерелами, з яких вони направляються, - це збори. І, по-третє, якщо встановлення, зміна й скасування податків і всіх елементів правового механізму податків є винятковою компетенцією Верховної Ради України та місцевих рад, то деталізацію елементів зборів у перспективі можна розглядати і як компетенцію виконавчих органів. Характеристика податку припускає не тільки якусь закінчену й коротку дефініцію, але й визначення ознак, що висловлюють зміст цього поняття. Чинна редакція Податкового кодексу України закріплює три принципових риси, які, на думку законодавця, мають характеризувати виключно податок. До таких рис віднесено його обов'язковість, безумовність та надходження до відповідного бюджету. 1. Однією з найбільш концептуальних ознак податку є його обов'язковий характер. Ця риса властива фактично всім платежам податкового характеру й базується на конституційній вимозі, закріпленій у Конституції України. Обов'язковий характер податкового вилучення забезпечує надходження коштів у дохідні частини бюджетів, без яких неможливо реалізувати функцій державної влади на будь-якому рівні. Саме це й забезпечує закріплення на конституційному рівні сплати податків як першочергового обов'язку громадян. «Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом». Обов'язковий характер податку передбачає неможливість законного ухилення від його сплати (крім підстав, закріплених у нормативно- правовому акті, - пільги та ін.). У платника немає вибору - платити або не платити податок, у нього є єдинозаконний шлях - перерахування податку до бюджету. Обов'язковий характер даного платежу відображається також у першочерговості зарахування коштів, що надходять від податків і зборів. Податок - це обов'язковий внесок, тобто на підставі закону платники податків за певних умов зобов'язані зробити сплату податків. Конституції більшості розвинених країн також надають податковим зобов'язанням своїх підданих конституційний характер, що демонструє їх особливу важливість і значення та свідчить про те, що сплата податків носить не добровільний, а примусовий характер. Система способів примусу й санкцій впливає на платника податків для того, щоб поставити йому в обов'язок виконання своїх зобов'язань щодо сплати податків. 2. Безумовний характер податку означає сплату податку, що припускає, якщо буде потреба, застосовувати заходи примусового характеру. На перший погляд, може скластися враження, що сплата і податків, і зборів пов'язана з певною умовою (наприклад, сплата податку на прибуток - з одержанням прибутку). Однак безумовність платежу характеризується тим, що в податках умовою сплати може здатись формування об'єкта оподаткування. Так, до одержання прибутку не може існувати обов'язку щодо сплати податку на прибуток, тому що немає об'єкта. Умовний характер платежу означає, що об'єкт оподаткування існує, але обов'язок щодо сплати відповідного платежу виникає за певної події. Наприклад, мито сплачується залежно від вартості певного товару (яка існує незалежно від обов'язку щодо сплати мита), але тільки за певної умови - перетинанні митного кордону. 3. Податок надходить у бюджет відповідного рівня. Розподіл податків по бюджетах, фондах здійснюється відповідно до бюджетної класифікації й може йти за двома основними напрямами: закріплення податку за певним бюджетом або розподілу коштів від сплати податку між бюджетами. При цьому треба враховувати відповідні норми Бюджетного кодексу, згідно з якими власне і розподіляються надходження від сплати податків між бюджетами. Так, статтею 29 Бюджетного кодексу України закріплено склад доходів Державного бюджету України. Статтями 64-69 Бюджетного кодексу України закріплено перелік надходжень від податків та зборів до відповідних різновидів місцевих бюджетів. До того ж бюджетним законодавством закріплено вимогу, відповідно до якої податки і збори та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які функціонують за кордоном). Порядок зарахування до державного бюджету коштів, що отримуються установами України, які функціонують за кордоном, установлюється Кабінетом Міністрів України. Аналізуючи цю проблему та з'ясовуючи співвідношення бюджетного та податкового законодавства при регулюванні таких відносин, треба виходити з чіткого визначення моменту виконання обов'язку із сплати податку чи збору. Виходячи із природи податкового обов'язку, обов'язок із сплати податків вважається виконаним у момент перерахування коштів платником податку. Водночас податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок. Перелік податків і зборів та інших доходів бюджету згідно з бюджетною класифікацією в розрізі органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а також вимоги щодо обліку доходів бюджету визначаються Кабінетом Міністрів України. Саме виходячи з цього, і треба встановити розмежування між податковим та бюджетним регулюванням та застосуванням відповідно до норм Податкового та Бюджетного кодексу України. До моменту перерахування коштів платниками йдеться про регулювання податкових відносин. З моменту зарахування коштів від сплати податку та збору на відповідний казначейський рахунок застосовуються норми бюджетного законодавства України. Хотілося б звернути увагу на те, що цілісне уявлення про конструкцію податку неможливо отримати, спираючись лише на ці три ознаки. Загалом вони характеризують і збори, які входять до податкової системи України. Водночас ряд ознак податку залишився поза увагою. Найбільш принциповим є поєднання безумовності та нецільового надходження коштів до бюджету, що характеризує саме податок. Положення пункту 6.2 статті 6 Податкового кодексу України законодавець намагавсь максимально наблизити до конституційної вимоги щодо сплати податків та зборів. Тобто, виходячи з цієї норми, крім податків та зборів ніяких інших платежів, які мали б цю правову природу, Конституцією не передбачено. Позитивним у цьому сенсі є відсутність конструкції обов'язкових платежів, що використовувалась Законом України «Про систему оподаткування». Досить часто як синоніми вживаються поняття податку та збору. Дійсно, це досить схожі категорії, але вони перебувають у певному співвідношенні. Тривалий час, як певне родове визначення стосовно них використовувалось поняття обов'язкового платежу, яке розглядалося як родове, що охоплювало всю сукупність податків і зборів. Йшлося фактично про обов'язкові платежі податкового характеру. Штрафи, стягнення теж мають обов'язковий, але не податковий характер. У широкому сенсі саме обов'язкові платежі податкового характеру як сукупність податків та зборів і становлять податкову систему. На відміну від редакції Закону України «Про систему оподаткування» законодавець відмовився від використання поняття «система оподаткування». Чинний Податковий кодекс України використовує категорію «податкової системи». На перший погляд, принципових змін не відбулося і в будь-якому випадку йдеться про сукупність податків та зборів. Водночас здається, що використання поняття податкової системи є більш доцільним. По-перше, саме таке визначення для сукупності всіх податків та зборів використовується податковими законодавствами пострадянських держав. По-друге, поняття оподаткування значно ширше, ніж той зміст, який з ним пов'язувався в минулому. Оподаткування включає не лише вичерпний перелік податків та зборів, а й процесуальне забезпечення їх появи (введення, зміни, скасування) та справляння. Саме тому перехід до використання категорії «податкова система» вважається доречним. Зміст податкової системи охоплюється не винятково набором податків і зборів. Деякі особливості її реалізуються через певні співвідношення видів податків і зборів. Таким чином, можуть бути закріплені різні підходи: орієнтація на оподаткування юридичних або фізичних осіб, на майнове або прибуткове оподаткування, на пряме чи непряме оподаткування. Навряд чи у цій ситуації можна жорстко відмежовувати бюджетні й податкові норми. Складно уявити собі систему бюджетних доходів без податкових надходжень. Це та галузь регулювання, де бюджетні й податкові норми повинні застосовуватися з неодмінною кореспонденцією, чітким, нерозривним взаємозв'язком. У цій ситуації й необхідна, на нашу думку, визначеність у співвідношенні понять «податки» та збори, «доходи бюджетів» та ін. Важливо врахувати, що сформована податкова система в цілому (як сукупність податків, механізм їх вилучення) навряд чи зміниться в принципі, тому що в основному вона відповідає світовій практиці. Однак специфічна ситуація спаду виробництва й посилення кризи неплатоспроможності на тлі розвитку механізмів ринкового саморегулювання вимагають внесення в податкову систему серйозних коректив, поступового її пристосування до цих процесів. Формування податкової системи, включення в неї певної кількості податків не є самоціллю. В основі цих процесів лежить чіткий орієнтир, що визначає обсяг бюджетних витрат. Податкова система й забезпечує основні надходження для покриття цих витрат. Стаття 7. Загальні засади встановлення податків і зборів 7.1. Під час встановлення податку обов'язково визначаються такі елементи: 7.1.1. платники податку; 7.1.2. об'єкт оподаткування; 7.1.3. база оподаткування; 7.1.4. ставка податку; 7.1.5. порядок обчислення податку; 7.1.6. податковий період; 7.1.7. строк та порядок сплати податку; 7.1.8. строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку. 7.2. Під час встановлення податку можуть передбачатися податкові пільги та порядок їх застосування. 7.3. Будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства. 7.4. Елементи податку, визначені в пункті 7.1 цієї статті, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування визначаються виключно цим Кодексом. Правове регулювання обов'язкових податкових платежів визначається як особливостями компетенції органів державної влади й управління за їх встановленням, зміні й скасуванню, так і чітким з акріпленням усіх елементів, що характеризують податок чи збір як цілісний досконалий механізм. Законодавчі акти за окремими податками і зборами відрізняються стабільною, традиційною структурою. Як складові її частини, виступають елементи правового механізму податку або збору. Законодавче регулювання оподаткування припускає наявність вимоги закріплення складових елементів, що визначають цілісну правову конструкцію податку чи збору. Так, акти законодавства про податки й збори повинні бути сформульовані таким чином, щоб кожен точно знав, які податки (збори), коли й у якому порядку він повинен платити. Цілісний правовий режим конкретного податку або збору припускає об'єктивне сполучення елементів, що становлять правовий механізм податку. Серед них можна виділити як обов'язкові, так і факультативні. Обов'язкові елементи правового механізму податку включають групу основних і додаткових. Основні елементи визначають фундаментальні, сутнісні характеристики податку, які формують основне уявлення про зміст податкового механізму. Відсутність якого-небудь із основних елементів правового механізму податку не дозволяє однозначно визначити тип цього платежу й робить податковий механізм невизначеним. Виходячи із цього, у групу основних елементів правового механізму податку необхідно віднести: а) платника податку; б) об'єкт оподаткування; в) ставку податку. Додаткові елементи правового механізму податку деталізують специфіку конкретного платежу, створюють завершену й повну систему податкового механізму, забезпечують логічний і раціональний режим його закріплення. Варто враховувати, що додаткові елементи також обов'язкові, як і основні. Цілісний правовий механізм податку можливий тільки як сукупність основних і додаткових елементів. Відсутність хоча б одного з додаткових елементів не дозволить законодавчо закріпити окремий податок або збір (наприклад, неможливо уявити податок, який незрозуміло куди надходить (у який вид бюджету). Сукупність додаткових елементів правового механізму податку досить різноманітна (залежно від ступеня деталізації податкового механізму). Залежно від характеру деталізації дану групу елементів можна розділити на: а) додаткові елементи правового механізму податку, що деталізують основні або пов'язані з ними (база оподаткування, поняття, залежні або опосередковано пов'язані з об'єктом оподаткування); б) додаткові елементи правового механізму податку, що мають самостійне значення (податкові пільги, порядок обчислення податку; податковий період; строк та порядок сплати податку; строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку). Отже, як додаткові елементи правового механізму податку можна виділити: базу, оподаткування, податкові пільги, порядок обчислення податку; податковий період; строк та порядок сплати податку; строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку. Стаття 8. Види податків та зборів 8.1. В Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори. 8.2. До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом. 8.3. До місцевих належать податки та збори, що встановлені, відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад. Класифікація видів усіх податків та зборів може здійснюватись за рядом підстав: 1) залежно від каналу надходження податки та збори надходять у бюджети різних рівнів, податківці виділяють різнорівневі податки, що надходять у бюджети різних рівнів у пропорціях відповідно до бюджетного законодавства. Суми відрахувань по таких податках, що підлягають зарахуванню безпосередньо до Державного бюджету і бюджетів інших рівнів, визначаються при затвердженні кожного бюджету; 2) залежно від платника: а) податки з юридичних осіб (податок на прибуток підприємств та ін.); б) податки з фізичних осіб (податок на доходи фізичних осіб); у змішані - податки, що передбачають як платника і юридичних, і фізичних осіб (плата за землю); 3) залежно від форми оподаткування: а) прямі - податки, які справляються в процесі придбання й акумуляції матеріальних благ, визначаються розміром об'єкта оподаткування та включаються в ціну товару і сплачуються виробником або власником: особисті - податки, що сплачують платником податків за рахунок і залежно від отриманого їм доходу (прибутку) і враховують платоспроможність платника; реальні (англ. геаl - майно) - податки, що сплачують з майна, в основі яких лежить не реальний, а передбачуваний середній дохід; б) непрямі (на споживання) - податки, які справляються в процесі використання матеріальних благ, визначаються розміром споживання, включаються у вигляді надлишка до ціни виробництва товару й сплачуються споживачем. Законодавцем у Кодексі використовується практично єдина підстава класифікації податків та зборів - залежно від компетенції органу, що вводить дію податкового платежу на відповідній території: а) загальнодержавні - податки й збори, що встановлені Верховною Радою України та вводяться винятково законами України й діють на всій території України; б) місцеві - податки й збори, перелік яких встановлюється Верховною Радою України, вводяться в дію місцевими радами й діють на території відповідних територіальних громад. Стаття 9. Загальнодержавні податки та збори 9.1. До загальнодержавних належать такі податки та збори: 9.1.1. податок на прибуток підприємств; 9.1.2. податок на доходи фізичних осіб; 9.1.3. податок на додану вартість; 9.1.4. акцизний податок; 9.1.5. збір за першу реєстрацію транспортного засобу; 9.1.6. екологічний податок; 9.1.7. рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України; 9.1.8. рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні; 9.1.9. плата за користування надрами; 9.1.10. плата за землю; 9.1.11. збір за користування радіочастотним ресурсом України; 9.1.12. збір за спеціальне використання води; 9.1.13. збір за спеціальне використання лісових ресурсів; 9.1.14. фіксований сільськогосподарський податок; 9.1.15. збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства; 9.1.16. мито; 9.1.17. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками; 9.1.18. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності. 9.2. Відносини, пов'язані з установленням та справлянням мита, регулюються митним законодавством, якщо інше не передбачено цим Кодексом. 9.3. Зарахування загальнодержавних податків та зборів до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України. 9.4. Установлення загальнодержавних податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється. До загальнодержавних податків та зборів віднесено лише ті, які встановлено Верховною Радою України та справляння яких є обов'язковим на всій території України. Досить часто до загальнодержавних податків та зборів відносять податки та збори, які надходять виключно до Державного бюджету. Але п. 9.3 цієї статті наголошує на тому, що цей аспект не є предметом регулювання Податковим кодексом України. Досить слушним у цьому випадку робиться посилання на те, що зарахування (надходження) коштів від сплати загальнодержавних податків та зборів здійснюється відповідно до бюджетного законодавства. Дійсно, саме ці аспекти регулюються ст. 29, 64-69 Бюджетного кодексу України. Усю групу загальнодержавних податків та зборів, виходячи із бюджетної спрямованості, можна розділити на декілька груп: а) податки чи збори, які зараховуються до Державного бюджету; б) податки чи збори, які розподіляються між Державним та місцевими бюджетами; в) податки чи збори, які зараховуються та розподіляються між місцевими бюджетами. Стаття 10. Місцеві податки та збори 10.1. До місцевих податків належать: 10.1.1. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; 10.1.2. єдиний податок. 10.2. До місцевих зборів належать: 10.2.1. збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності; 10.2.2. збір за місця для паркування транспортних засобів; 10.2.3. туристичний збір. 10.3. Місцеві ради обов'язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. 10.4. Місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору. 10.5. Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється. 10.6. Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України. Залежно від компетенції органу, що вводить відповідний податок чи збір на території певної територіальної громади, податки та збори складають підсистему загальнодержавних та підсистему місцевих. До останніх відносяться податки й збори, перелік яких встановлюється Верховною Радою України та які вводяться в дію місцевими радами й діють на території відповідних територіальних громад. Певною відмінністю попередньої статті від цієї є те, що місцеві податки та збори і встановлюються місцевими радами, і зараховуються до місцевих бюджетів. Водночас загальнодержавні податки та збори, які встановлюються Верховною Радою України, не мають такої однозначної бюджетної спрямованості. П. 10.3 та 10.4 цієї статті закріплює чіткий владний припис стосовно того, що місцевими радами обов'язково повинні бути введені податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Інші ж два збори можуть бути введені чи ні за власним рішенням відповідної ради. Стаття 11. Спеціальні податкові режими 11.1. Спеціальні податкові режими встановлюються та застосовуються у випадках і порядку, визначених виключно цим Кодексом. 11.2. Спеціальний податковий режим - система заходів, що визначає особливий порядок оподаткування окремих категорій господарюючих суб'єктів. 11.3. Спеціальний податковий режим може передбачати особливий порядок визначення елементів податку та збору, звільнення від сплати окремих податків та зборів. 11.4. Не визнаються спеціальними режимами податкові режими, не визначені такими цим Кодексом. Стаття, що коментується, присвячена визначенню спеціальних податкових режимів, які передбачають особливий порядок обчислення та сплати податків та зборів у відповідний податковий період, який застосовується у випадках та порядку, визначеному податковим законодавством. Спеціальні податкові режими передбачають особливий порядок визначення елементів правового механізму податку, спеціальний режим застосування податкових пільг. Вичерпний перелік спеціальних податкових режимів закріплено розділом XIV «Спеціальні податкові режими» цього Кодексу: спрощена система оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва, фіксований сільськогосподарський податок, збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну і теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками, збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності. Стаття 12. Повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних та міських рад щодо податків та зборів 12.1. Верховна Рада України встановлює на території України загальнодержавні податки та збори і визначає: 12.1.1. перелік загальнодержавних податків та зборів; 12.1.2. перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних та міських рад; 12.1.3. положення, визначені в пунктах 7.1, 7.2 статті 7 цього Кодексу щодо загальнодержавних податків та зборів; 12.1.4. положення, визначені в пунктах 7.1, 7.2 статті 7 цього Кодексу щодо місцевих податків та зборів. 12.2. До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим належать: 12.2.1. установлення на території Автономної Республіки Крим загальнодержавного збору, зазначеного у підпункті 9.1.9 пункту 9.1 статті 9 цього Кодексу (крім плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення), у межах його граничних ставок, визначених цим Кодексом; 12.2.2. зміна розміру ставок збору, передбаченого підпунктом 12.2.1 пункту 12.2 цієї статті, у межах його граничних ставок, визначених цим Кодексом, у порядку, встановленому цим Кодексом; 12.2.3. визначення розміру і надання додаткових податкових пільг у межах сум, що надходять до бюджету Автономної Республіки Крим відповідно до статті 69 Бюджетного кодексу України. 12.3. Сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів. 12.3.1. Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом. 12.3.2. При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов'язково визначаються об'єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов'язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору. 12.3.3. Копія прийнятого рішення про встановлення місцевих податків чи зборів надсилається у десятиденний строк з дня оприлюднення до органу державної податкової служби, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів. 12.3.4. Рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом. 12.3.5. У разі якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків та зборів, що є обов'язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки та збори справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням мінімальної ставки місцевих податків та зборів. 12.3.6. Центральний орган державної податкової служби затверджує форми податкових декларацій (розрахунків) з місцевих податків та зборів згідно з порядком, встановленим цим Кодексом, а у разі потреби надає методичні рекомендації щодо їх заповнення. 12.3.7. Не дозволяється сільським, селищним, міським радам встановлювати індивідуальні пільгові ставки місцевих податків та зборів для окремих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і фізичних осіб або звільняти їх від сплати таких податків та зборів. 12.4. До повноважень сільських, селищних, міських рад щодо податків та зборів належать: 12.4.1. встановлення ставок єдиного податку в межах ставок, визначених законодавчими актами; 12.4.2. визначення переліку податкових агентів згідно із статтею 268 цього Кодексу; 12.4.3. до початку наступного бюджетного періоду прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів, зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов'язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду. 12.5. Офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті. Зміст цієї статті повинен бути узгоджений із ст. 3 «Податкове законодавство України». Перелік законодавчих актів, які до нього входять, і базується на компетенції відповідних органів, які приймають їх відповідно до своїх повноважень. Більш докладно про ці повноваження передбачено в коментарі до ст. 3 цього Кодексу. Відносини між органами влади при розподілі компетенції щодо податкового регулювання змінюється залежно від державного устрою, специфіки адміністративно-територіального поділу, традицій. У цілому можна виділити два типи подібних відносин: 1. Перший тип. Центральний орган влади впливає на сферу податкової ініціативи. Такі відносини характерні для США, де Конгресу разом з адміністрацією приділяється вирішальна роль у прямому оподаткуванні юридичних і фізичних осіб. Так, федеральна влада визначає ставки прямих податків з населення і юридичних осіб, які надходять у федеральний бюджет. Місцева влада при цьому підбудовується під податкову політику, хоча й може самостійно змінювати податкові ставки. 2. Другий тип характеризується участю на паях органів влади, при якому частка кожного рівня влади в податках визначається їх компетенцією. Подібні відносини характерні для багатьох європейських країн. У бюджетній системі ФРН частина федерального бюджету в податках з доходів господарських організацій корпоративного типу становить 42,5 %; бюджету землі - 42,5 %; місцевого бюджету - 15 %. У першому випадку воля місцевих органів у сфері податкової політики варіює у певних межах, однак це ж призводить і до певної нестабільності податкової бази й відповідно до нестабільності надходжень у дохідну частину бюджету. У другому випадку стабільність податкових надходжень сполучається з обмеженням самостійної податкової політики регіонів. Імовірно, цілком закономірним є компроміс, змішаний варіант цих двох типів, що відображає специфіку бюджетної й податкової системи держави. Податок - вид платежу, закріплений актом органу державної влади. Податкове регулювання здійснюється насамперед на основі права (компетенції) державного органу влади встановлювати податки й стягувати їх. Безумовно, у цьому випадку треба виходити з положення ст. 92 Конституції України, відповідно до якої податки й збори, система оподаткування встановлюються виключно законами України. Виходячи із цього, нескладно визначити, що таким органом може виступати тільки Верховна Рада України. Однак з огляду на безумовний пріоритет компетенції Верховної Ради в даній галузі, важливо мати на увазі й моменти, коли, встановлюючи тільки перелік або основні елементи податкового механізму, нею делегуються повноваження щодо введення податку чи збору. Важливо мати на увазі певну особливість у встановленні податків, яке закріплюється виключно за державою, Верховною Радою України, яка її представляє. Природа подібного регулювання пов'язана з тим, що податок є насамперед атрибутом держави, об'єктивно властивим йому. Інтереси суспільства можуть і повинні враховуватися, але не знаходитись в основі формування системи оподаткування. Право парламенту затверджувати податок є вираженням права народу погоджуватися на сплату податку. Однак це не означає згоди кожного конкретного члена суспільства або навіть певних груп, верств. Так, у багатьох країнах існують конституційні заборони на вирішення питань про оподаткування шляхом референдуму. Питання про податки й бюджет виключаються із законів, що регулюють механізм референдуму (Конституція Італійської Республіки, ч. 2. ст. 75). Практично таким же чином регулюються ці відносини і в Україні. Закріплюючи особливу компетенцію саме за Верховною Радою при встановленні податків та зборів, ст. 74 Конституції України містить заборону проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Стаття 13. Усунення подвійного оподаткування 13.1. Доходи, отримані резидентом України (крім фізичних осіб) з джерел за межами України, враховуються під час визначення його об'єкта та/або бази оподаткування у повному обсязі. 13.2. При визначенні об'єкта та/або бази оподаткування витрати, здійснені резидентом України (крім фізичних осіб) у зв'язку з отриманням доходів з джерел походження за межами України, враховуються у порядку і розмірах, встановлених цим Кодексом. 13.3. Доходи, отримані фізичною особою - резидентом з джерел походження за межами України, включаються до складу загального річного оподаткованого доходу, крім доходів, що не підлягають оподаткуванню в Україні відповідно до положень цього Кодексу чи міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. 13.4. Суми податків та зборів, сплачені за межами України, зараховуються під час розрахунку податків та зборів в Україні за правилами, встановленими цим Кодексом. 13.5. Для отримання права на зарахування податків та зборів, сплачених за межами України, платник зобов'язаний отримати від державного органу країни, де отримується такий дохід (прибуток), уповноваженого справляти такий податок, довідку про суму сплаченого податку та збору, а також про базу та/або об'єкт оподаткування. Зазначена довідка підлягає легалізації у відповідній країні, відповідній закордонній дипломатичній установі України, якщо інше не передбачено чинними міжнародними договорами України. Поняття «подвійне оподаткування» (double taxation) означає оподаткування одного податкового об'єкта в окремого платника тим самим (або аналогічними) податком за той самий відрізок часу (найчастіше податковий період). Проблема подвійного оподаткування перебуває на своєрідному стику категорій об'єкта оподаткування й платника. З одного боку, виникає досить складна ситуація при визначенні оподатковуваної бази, тому що її непросто виділити при різноманітті доходів за межами держави й у його межах. З іншого боку, розмежування платників на резидентів і нерезидентів вимагає своєрідної системи обліку доходів і відповідно податкових вилучень. Сума доходу, отримана за кордоном, зараховується у загальну суму доходу, що підлягає оподаткуванню в Україні й ураховується при визначенні розміру податку, який має скласти платник в Україні. При цьому розмір зарахованих сум не може перевищувати суму податку, що підлягає сплаті в Україні. У такому випадку обов'язково письмове підтвердження податкового органу відповідної іноземної держави про факт сплати податку й наявності міжнародних договорів про усунення подвійного оподаткування. Проблема подвійного оподаткування виникає в декількох випадках: 1) при оподаткуванні доходів, одержуваних резидентами за кордоном. У даній ситуації дозвіл протиріччя можливо у межах спеціальних міжнародних угод, відповідно до яких оподаткування відбувається в одній з держав і регулюється у межах національного законодавства. Суми податків на прибуток або доходи, отримані за межами території, зараховуються при сплаті ними податків із прибутку або доходу в Україні; 2) при змішаному порядку сплати податку. Подібна ситуація виникає при оподаткуванні осіб, які сплачують податок і подають декларацію про доходи в різних місцях; 3) при оподаткуванні частки, прибутку підприємств. Проблема полягає в тому, що прибуток, що підлягає розподілу, оподатковується податком двічі: перший раз - при нарахуванні податку на прибуток (дохід) підприємства; другий - при оподаткуванні дивідендів. Такий механізм підриває стимули до зростання прибутку або його частини, що розподіляється через дивіденди. У цьому випадку можливе використання різних ставок для розподіленого й нерозподіленого прибутку, повне або часткове звільнення від оподаткування дивідендів або розподіленого прибутку. Використання більше складного методу припускає частковий залік податку, виплаченого підприємством при оподаткуванні доходів акціонерів. Усунення подвійного оподаткування може здійснюватися односторонньо (зміною національного податкового законодавства) та двосторонньо чи багатосторонньо (на основі міжнародних угод). Для усунення подвійного оподаткування використовуються кілька методів: 1. Відрахування - обидві договірні країни оподатковують дохід податком, але за умови вирівнювання до рівня податку в країні з меншим розміром податку. 2. Звільнення - означає право на оподаткування певного виду доходу, що належить одній з договірних сторін. При цьому перераховуються доходи, оподатковувані в одній країні й звільняють від оподаткування в іншій. 3. Кредит (зовнішній податковий кредит) - залік сплачених податків за кордоном у рахунок внутрішніх податкових зобов'язань. 4. Знижка - розглядається податок, сплачений за кордоном, як видатки, на які зменшується сума доходів, що підлягають оподаткуванню. Кредит і знижка досить схожі, хоча між ними існує принципове розходження: кредит зменшує розмір податку, а знижка зменшує об'єкт оподаткування. Міжнародний договір є найважливішим джерелом міжнародного податкового права. З одного боку, воно регулюється міжнародним правом, з іншого - після його інкорпорації в національне законодавство стає елементом внутрішньодержавного податкового законодавства. За юридичною чинністю міжнародні податкові угоди бувають двох видів: 1) ті, що мають більшу юридичну чинність порівняно з національними податковими законами. Така ситуація склалася в Україні, Російській Федерації, де міжнародні договори мають більшу юридичну силу, ніж національні закони, незалежно від того - раніше або пізніше вони були прийняті; 2) ті, що мають рівну юридичну чинність (США, Великобританія). Це породжує масу протиріч, в основі яких лежить зіткнення окремих положень, рівних за чинністю національним і міжнародним нормам, хоча після затвердження міжнародного договору він перетворюється в акт, рівний національному, і мало чим відрізняється від прийнятого національного Закону. При зіткненні норм національних і міжнародних податкових джерел за основу береться положення Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (ст. 27), яке встановлює, що сторона не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання положень міжнародного договору. Найважливішою рисою загальних податкових угод є встановлення ними співробітництва з податкових питань між владою обох країн. Таке співробітництво включає можливість вирішення спірних питань, які стосуються подвійного оподаткування й застосування податкових законів, а також обміну інформацією з метою боротьби з ухиленням від податків. Іншою важливою рисою загальних податкових угод є закріплення ними взаємного зобов'язання не застосовувати дискримінаційного оподаткування відносно громадян і резидентів іншої країни. Це зобов'язання стосується будь-яких податків, а не тільки тих, що регулюються даною угодою, і тому є винятково важливою умовою, що забезпечує виконання інших економічних угод і домовленостей, спрямованих на забезпечення свободи торгівлі й переміщення капіталів. З цього випливає ще одна важлива риса загальних податкових угод: їх дія не однакова для податкових органів договірних держав і для платників податків. Останні не зобов'язані користуватися положеннями податкових угод, оскільки для поширення на них цих положень у кожному випадку від платника податків потрібна заява. Податкові органи, навпаки, зобов'язані завжди віддавати перевагу податковим угодам, якщо вони не відповідають нормам національного законодавства. Стаття 14. Визначення понять 14.1.81. інвестиції - господарські операції, які передбачають придбання основних засобів, нематеріальних активів, корпоративних прав та/або цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на: а) капітальні інвестиції - господарські операції, що передбачають придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших основних засобів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації відповідно до норм цього Кодексу; б) фінансові інвестиції - господарські операції, що передбачають придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та/або інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на: прямі інвестиції - господарські операції, що передбачають внесення коштів або майна в обмін на корпоративні права, емітовані юридичною особою при їх розміщенні такою особою; портфельні інвестиції - господарські операції, що передбачають купівлю цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку або біржовому товарному ринку; в) реінвестиції - господарські операції, що передбачають здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій; Наведене в Кодексі визначення у цілому містить предмет вкладень (що вкладати), об'єкти вкладень (куди вкладати) і мету здійснення процесу інвестування. Але щоб правильно розуміти економічну сутність інвестицій та відображати їх у бухгалтерському та податковому обліку, необхідно розкрити зміст усіх складових, що формують сутність інвестицій. Згідно з визначенням даного терміна інвестицією є господарська операція, під якою слід розуміти дію або подію, що викликає зміни у структурі активів (ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до отримання економічних вигод у майбутньому), а також у структурі зобов'язань (заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок минулих подій і погашення якої в майбутньому, як очікується, приведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди) у власному капіталі підприємства (частина в активах підприємства, що залишилася після вирахування його зобов'язань). Зміни у складі власного капіталу фіксуються у звіті про власний капітал. Зміст і форма звіту про власний капітал наведені у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 5 «Звіт про власний капітал», затвердженому Наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 р. N 87, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 21 червня 1999 р. за N 399/3692. Економічний зміст об'єктів вкладень інвестицій (основних засобів, нематеріальних активів, корпоративних прав) розкрито у наступних підпунктах 14.1.138, 14.1.120, 14.1.90 пункту 14.1 статті 14. До об'єктів вкладень інвестицій також відносять цінні папери, які є документами встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. Детальна характеристика та класифікація цінних паперів наведена у ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок». Предметом вкладень інвестицій є кошти або майно. Економічний зміст даних понять розкрито у таких підпунктах 14.1.93, 14.1.105 пункту 14.1 статті 14. Дана норма Кодексу чітко класифікує інвестиції на три різновиди, а саме: капітальні інвестиції, фінансові інвестиції (портфельні, прямі) та реінвестиції. Капітальні та фінансові інвестиції відрізняються між собою різними об'єктами вкладень коштів або майна інвестора. Капітальні інвестиції передбачають вкладення коштів або майна в придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших основних засобів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації (див. підпункт 14.1.3 пункту 14.1 статті 14). Відповідно до ст. 181 Цивільного кодексу України до інших об'єктів нерухомої власності віднесено наступні речі (нерухоме майно, нерухомість) - земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений Законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Об'єктами вкладень фінансових інвестицій є придбання корпоративних прав (див. підпункт 14.1.90 пункту 14.1 статті 14), цінних паперів, деривативів та/або інших фінансових інструментів. Наступний об'єкт вкладення інвестицій є деривативи - це стандартний документ, що засвідчує право або зобов'язання придбати чи продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Стандартна (типова) форма деривативів встановлюється законодавством. У цілому даний похідний фінансовий інструмент (похідний цінний папір) являє собою фінансовий контракт, або фінансовий інструмент, цінність якого походить із ціни чогось іншого (основи). Основою такого фінансового інструменту можуть бути активи (наприклад, сировинні матеріали, акції, житлові застави, нерухоме майно, облігації, позики), індекси (наприклад, відсоткові ставки, валютні курси, фондові індекси, індекси споживацьких цін) або інші (такі як погодні умови). Кредитні похідні фінансові інструменти походять від позик, облігацій чи інших форм кредитування. До інших фінансових інструментів, згідно з нормами Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», відносять строкові контракти (ф'ючерси), інструменти грошового обігу, відсоткові строкові контракти (форварди), строкові контракти на обмін (на певну дату в майбутньому) у разі залежності ціни від відсоткової ставки, валютного курсу чи фондового індексу (відсоткові, курсові чи індексні свопи), опціони, що дають право на купівлю або продаж будь-якого із зазначених фінансових інструментів, у тому числі тих, що передбачають грошову форму оплати (курсові та відсоткові опціони). У свою чергу, фінансові інвестиції поділяються на прямі та портфельні. Прямі інвестиції здійснюють інвестори, що безпосередньо беруть участь у виборі об'єктів інвестування і вкладенні в них коштів, майна з метою одержання доходу й участі в управлінні виробництвом, саме тому у визначенні зазначене внесення коштів або майна проводиться в обмін на корпоративні права. Портфельні інвестиції здійснює пасивний інвестор - інвестиційні чи фінансові посередники. Оскільки не всі інвестори мають необхідну кваліфікацію для ефективного добору об'єктів інвестування й управління інвестиціями, то певна їхня частка купує цінні папери, що випускаються інвестиційними та фінансовими посередниками. Купівля інвестиційних об'єктів інвестором здійснюється на фондовому ринку (сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних (деривативів) або біржовому товарному ринку (товарна біржа (регулярно чинний ринок) - організація, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які провадять виробничу і комерційну діяльність, і має на меті надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій). Для правильного відображення фінансових інвестицій у бухгалтерському обліку необхідно керуватись Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 12 «Фінансові інвестиції», затверджене Наказом Міністерства фінансів України від 26 квітня 2000 р. N 91, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17 травня 2000 р. за N 284/4505. Для розуміння сутнісної характеристики реінвестицій необхідно чітко розрізняти відмінні характеристики фінансових і реальних інвестицій, тому що реінвестиція по своєму змісту є повторною фінансовою або реальною інвестицією, а основна відмінна ознака, яка притаманна даному різновиду інвестицій, полягає в тому, що предмет інвестування формується з прибутку, отриманого від інвестиційних операцій. Розглядаючи поняття реінвестицій, можна стверджувати, що метою інвестування є отримання прибутку (доходу). Поняття «інвестиції» та всіх її похідних зазначаються у ІІ, ІІІ, IV, V, XVIII, XIX розділах Кодексу. Даний термін та його похідні використовуються і в інших нормативно-правових актах, а саме в: Бюджетному кодексі України від 08.07.2010 р. N 2456-VI; Господарському кодексі України від 16 січня 2003 року N 436-VI; Законі України від 18 вересня 1991 року N 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність»; Законі України від 15 березня 2001 року N 2299-ІІІ «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; Законі України від 19 березня 1996 року N 93/96-ВР «Про режим іноземного інвестування»; Законі України від 15 липня 1999 року N 977-ХIV «Про внесення змін до деяких законів України з метою стимулювання інвестиційної діяльності»; Законі України від 23 лютого 2006 року N 3480-ІV «Про цінні папери та фондовий ринок»; Законі України від 30 жовтня 1996 року N 448/96-ВР «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та інших нормативно-правових актах. 14.1.86. інститути спільного інвестування (ІСІ) - інвестиційні фонди та взаємні фонди інвестиційних компаній, корпоративні інвестиційні фонди та пайові інвестиційні фонди, створені відповідно до законодавства; Правова база для розвитку інститутів спільного інвестування постійно розвивається і вдосконалюється. Основним Законом сьогодення, що врегульовує діяльність інститутів спільного інвестування, є Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» відповідно до якого інститут спільного інвестування - корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. Під корпоративним інвестиційним фондом слід розуміти ІСІ, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвестування. Корпоративний інвестиційний фонд не може бути заснований юридичними особами, у статутному фонді (капіталі) яких частка держави або органів місцевого самоврядування перевищує 25 відсотків. Пайовий інвестиційний фонд - це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності. Мінімальний обсяг активів пайового інвестиційного фонду не може бути меншим за розмір початкового статутного фонду (капіталу) корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою. Пайовий інвестиційний фонд створюється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів. У визначенні, що наведено у Кодексі, спостерігається відмінність у трактуванні ІСІ, яка полягає у тому, що до даних інститутів віднесені також інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній. Дана розбіжність пояснюється тим, що дані інституції засновувались до прийняття Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» діяльність їх була зорієнтована на певний період для сприяння сертифікатній приватизації, а основною їх функцією була акумуляція коштів, основним чином приватизаційних майнових сертифікатів громадян України, з наступним їх інвестуванням у цінні папери інших емітентів. Закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені у встановленому законодавством порядку до набрання чинності цим Законом, здійснюють свою діяльність відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19 лютого 1994 року N 55/94 «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» протягом строку, на який вони були створені. У разі закінчення строку діяльності таких інвестиційних фондів та взаємних фондів інвестиційних компаній, вони повинні ліквідуватися або прийняти рішення про реорганізацію в пайовий або корпоративний інвестиційний фонд шляхом приведення своїх установчих документів та діяльності відповідно до вимог Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Відкриті інвестиційні фонди та відкриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені у встановленому законодавством порядку до набрання чинності Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» зобов'язані ліквідуватися або привести свою діяльність відповідно до вимог даного Закону протягом двох років з дня набрання чинності цього Закону. Реорганізація інвестиційних фондів та інвестиційних компаній провадиться без зупинення їх діяльності. Поняття «інститути спільного інвестування» та всіх їх похідних зазначаються у ІІ, ІІІ, V, ХVIII, XIX розділах Кодексу. Даний термін та його похідні використовуються і в інших нормативно-правових актах, а саме в: Законі України від 18 вересня 1991 року N 1560-XII «Про інвестиційну діяльність»; Законі України від 15 березня 2001 року N 2299-III «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; Законі України від 23 лютого 2006 року N 3480-VI «Про цінні папери та фондовий ринок»; Законі України від 30 жовтня 1996 року N 448/96-ВР «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»; Законі України від 9 липня 2003 року N1058-I «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»; Законі України від 9 липня 2003 року N 1057-IV/ «Про недержавне пенсійне забезпечення». Законі України від 28 листопада 2002 року N 249-IV «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та інших нормативно- правових актах. 14.1.137. орган стягнення - державний орган, уповноважений здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу в межах повноважень, встановлених цим Кодексом та іншими законами України; Орган стягнення є складовою державного механізму, наділений повноваженнями здійснювати заходи, покликані забезпечувати погашення податкового боргу. Відповідні повноваження встановлюються Кодексом та законами, які визначають правові основи діяльності таких органів, та іншими спеціальними законами з питань оподаткування. Дане визначення не суперечить нормам іншого законодавства. Дефініція терміна «орган стягнення» відсутня в інших законах. Стаття 2 глави 1 розділу І Бюджетного кодексу України від 08.07.2010 N 2456-VІ встановлює лише органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, - органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування, уповноважені здійснювати контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), інших надходжень бюджету. Таким чином, органи стягнення є складовою системи органів, що контролюють справляння надходжень бюджету. Перелік органів стягнення, розмежування повноважень і функціональних обов'язків між органами стягнення регулюється статтею 41 глави 1 розділу ІІ Кодексу. 14.1.138. основні засоби - матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 2500 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 2500 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом та очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік); Основні засоби в економічній науці визначаються переважно як засоби праці, що експлуатуються довше ніж один рік. Нормативно-правові акти з бухгалтерського обліку встановлюють поняття «основні засоби». Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затверджене Наказом Міністерства фінансів України від 27 квітня 2000 р. N 92, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18 травня 2000 р. за N 288/4509, визначає, що основними засобами є матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік). Дане визначення не містить грошового обмеження. Класифікація основних засобів цього Кодексу в більшості статей відповідає встановленій класифікації для цілей бухгалтерського обліку. Виняток становлять статті «Капітальні витрати на поліпшення земель, не пов'язані з будівництвом» (в бухгалтерському обліку - «Капітальні витрати на поліпшення земель») (При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на сайт "Профі Вінс" (www.profiwins.com.ua) обов'язкове) та «Машини та обладнання» (в бухгалтерському обліку відсутня нижня межа грошового обмеження вартості основних засобів). Класифікація основних засобів наведена в статті 145 Розділу ІІІ Кодексу. 14.1.156. Податкове зобов'язання - сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не сплачена в установлений законом строк). Під податковим зобов'язанням розуміється загальна сума податку, нарахована платником податку за звітний період і підлягає сплаті до відповідного бюджету в порядку та строки, визначені спеціальним законодавством у сфері оподаткування. Величина податкового зобов'язання платника податку є розрахунковою, документально зафіксованою. Відповідно до цілей розділу V цього Кодексу податкове зобов'язання встановлюється як загальна сума податку на додану вартість, одержана (нарахована) платником податку у звітному (податковому) періоді. 14.1.159. Пов'язані особи - юридичні та/або фізичні особи, взаємовідносини між якими можуть впливати на умови або економічні результати їх діяльності чи діяльності осіб, яких вони представляють і які відповідають будь-якій з наведених нижче ознак: юридична особа, що здійснює контроль за господарською діяльністю платника податку або контролюється таким платником податку чи перебуває під спільним контролем з таким платником податку; фізична особа або члени її сім'ї, які здійснюють контроль за платником податку; посадова особа платника податку, уповноважена здійснювати від імені платника податку юридичні дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення правових відносин, а також члени її сім'ї; платники податку - учасники об'єднання підприємств незалежно від його виду та організаційно-правової форми, що провадять свою господарську діяльність шляхом утворення такого об'єднання. Під контролем господарської діяльності платника податку слід розуміти: а) володіння безпосередньо або через пов'язаних фізичних та/або юридичних осіб часткою (паєм, пакетом акцій) статутного фонду платника податку в розмірі не менш як 20 відсотків статутного фонду платника податку; б) вплив безпосередньо або через пов'язаних фізичних та/або юридичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання в результаті: надання права, яке забезпечує вирішальний влив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління платника податку; обіймання посад членів наглядової (спостережної) ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів платника податку особами, які вже обіймають одну чи декілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання; обіймання посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу платника податку особою, яка вже обіймає одну чи декілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання; надання права на укладення договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або здійснювати делеговані повноваження і функції органу управління платника податку. Для фізичної особи загальна сума володіння часткою статутного фонду платника податку (голосів у керівному органі) визначається як загальна сума корпоративних прав, що належать такій фізичній особі, членам сім'ї такої фізичної особи та юридичним особам, які контролюються такою фізичною особою або членами її сім'ї; Термін «пов'язані особи» поєднує в собі юридичних та/або фізичних осіб, які можуть впливати на діяльність одне одного за наявності визначених Кодексом ознак. У схожому розумінні термін вживається для цілей бухгалтерського обліку. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затверджене Наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 р. N 87, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 21 червня 1999 року за N 396/3689, визначає пов'язані сторони як особи, стосунки між якими обумовлюють можливість однієї сторони контролювати іншу або здійснювати суттєвий вплив на прийняття фінансових і оперативних рішень іншою стороною. У статті 2 Закону України «Про акціонерні товариства» особи, які здійснюють контроль одне над одним чи перебувають під контролем третьої особи (юридичні особи), спільно провадять господарську діяльність (члени сім'ї фізичної особи - чоловік (дружина), а також батьки (усиновителі), опікуни (піклувальники), брати, сестри, діти та їх чоловіки (дружини) здійснюють контроль над юридичною особою (фізична особа та/або члени її сім'ї, які спільно провадять господарську діяльність), означені як афілійовані особи. Отже, ні Податковий кодекс, ні нормативно-правові акти бухгалтерського обліку не розмежовують поняття «пов'язані сторони», а Закон України «Про акціонерні товариства» ототожнює дане поняття з афілійованими особами. 14.1.165. податок, платник податку, оподаткування, оподатковуваний прибуток для цілей розділу ІІІ цього Кодексу - податок на прибуток підприємств, платник податку на прибуток підприємств, оподаткування податком на прибуток підприємств, прибуток, який підлягає оподаткуванню; 14.1.166. податок, платник податку, оподаткування, оподатковуваний доход для цілей розділу ІУ цього Кодексу - податок на доходи фізичних осіб, платник податку на доходи фізичних осіб, оподаткування податком на доходи фізичних осіб, дохід фізичної особи, який підлягає оподаткуванню; 14.1.167. податок, платник податку, оподаткування, ставка податку для цілей глави 1 розділу ХІУ цього Кодексу - єдиний податок, платник єдиного податку, обкладення єдиним податком, ставка єдиного податку; 14.1.168. податок, платник податку, оподаткування, ставка податку для цілей глави 2 розділу ХІУ цього Кодексу - фіксований сільськогосподарський податок, платник фіксованого сільськогосподарського податку, обкладення фіксованим сільськогосподарським податком, ставка фіксованого сільськогосподарського податку; Поняття податку, передбачені пп. 14.1.165-14.1.168 пункту 14.1 статті 14, вжиті у смислі поняття податку, зазначеному в статті 6 цього Кодексу. Поняття податку в даній статті Кодексу відповідає дефініції поняття податку, сформульованій у «Міжнародному податковому словнику» (International Tax Glossary) в офіційній редакції Міжнародного бюро податкової документації (International Bureau of Fiscal Documentation). Бюро функціонує у взаємодії з Міжнародною податковою асоціацією (International Fiscal Association), членом якої є Україна. Тим самим поняття податку, визначене в цьому Кодексі, відповідає прийнятим і визнаним міжнародним стандартам. Пункти 14.1.165-14.1.168 пункту 14.1 статті 14, відповідно до Статті 6 цього Кодексу, відображають фундаментальну ознаку податку - обов'язковий характер податку, оскільки в умовах демократично-правової державності податок з програмних міркувань, що випливають із принципів права і демократії, може носити тільки обов'язковий, але не примусовий характер. Податок - обов'язковий, безумовний платіж на користь держави, що має ознаки грошового зобов'язання відносно держави. Платник податку в принципі позбавлений можливості замінити (покрити) податок працею чи натуральними цінностями, він зобов'язаний внести саме грошовий платіж. З цієї причини правила і порядок визначення оподатковуваного доходу і прибутку мають передбачати забезпечення достатньої ліквідності платника, а також оцінку всіх активів, операцій і зобов'язань платника в грошовому виразі. З боку платників податків добровільні та/або прийняті на договірній основі грошові платежі до бюджетів різних рівнів до податків не відносяться. Недопустимо тлумачити поняття податку виключно як засіб одержання доходів, оскільки податки виконують численні позафіскальні функції соціального, економічного, екологічного, демографічного характеру. 14.1.179. податкове зобов'язання для цілей розділу У цього Кодексу - загальна сума податку на додану вартість, одержана (нарахована) платником податку в звітному (податковому) періоді. Див. підпункт 14.1.156 пункту 14.1 статті 14 14.1.211. пункт продажу товарів для цілей розділу XII цього Кодексу - це: - магазин, інша торговельна точка, що розташовані в окремому приміщенні, будівлі або їх частині, і мають торговельний зал для покупців або використовують для торгівлі його частину; - кіоск, палатка, інша мала архітектурна форма, яка розташована в окремому приміщенні, але не має вбудованого торговельного залу для покупців; - автомагазин, розвозка, інший вид пересувної торговельної мережі; - лоток, прилавок, інший вид торговельної точки у відведеному для торговельної діяльності місці, крім лотків і прилавків, що надаються в оренду суб'єктам господарювання - фізичним особам та розташовані в межах спеціалізованих підприємств сфери торгівлі - ринків усіх форм власності; - стаціонарна, малогабаритна і пересувна автозаправна станція, заправний пункт, який здійснює торгівлю нафтопродуктами, скрапленим та стиснутим газом; - фабрика-кухня, фабрика-заготівельня, їдальня, ресторан, кафе, закусочна, бар, буфет, відкритий літній майданчик, кіоск, інший пункт ресторанного господарства; - оптова база, склад-магазин, інші приміщення, що використовуються для здійснення оптової торгівлі за готівку, інші готівкові платіжні засоби та з використанням платіжних карток; Згідно з пунктом 7 Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 2006 року N 833, торговельними об'єктами, а відтак, і пунктами продажу товарів є: 1) магазин, який може бути: • за товарною спеціалізацією - продовольчим, непродовольчим, змішаним; • за товарним асортиментом - універсальним, спеціалізованим, вузькоспеціалізованим, комбінованим; • за методом продажу товарів - з індивідуальним обслуговуванням, самообслуговуванням, торгівлею за зразками або через торговельні автомати; 2) павільйон; 3) кіоск, ятка; 4) палатка, намет; 5) лоток, рундук; 6) склад товарний; 7) крамниця-склад, магазин-склад. Також Порядком провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення, затвердженого Постановою КМУ від 15 червня 2006 року N 833, передбачено, що суб'єкт господарювання для провадження торговельної діяльності може мати (як пункти продажу) роздрібну, дрібнороздрібну торговельну мережу та мережу ресторанного господарства (ресторани, кафе, кафетерії тощо). 14.1.228. собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг для цілей розділу ІІІ цього Кодексу - витрати, що прямо пов'язані з виробництвом та/або придбанням реалізованих протягом звітного податкового періоду товарів, виконаних робіт, наданих послуг, які визначаються відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку, що застосовуються в частині, яка не суперечить положенням цього розділу; Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 9 «Запаси», затвердженим Наказом Міністерства фінансів України від 20 жовтня 1999 р. N 246, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за N 751/4044 із змінами та доповненнями, при застосуванні підприємствами методу оцінки за цінами продажу собівартість реалізованих товарів визначається як різниця між продажною (роздрібною) вартістю реалізованих товарів і сумою торговельної націнки на ці товари. Сума торговельної націнки на реалізовані товари визначається як добуток продажної (роздрібної) вартості реалізованих товарів і середнього відсотка торговельної націнки. Середній відсоток торговельної націнки визначається діленням суми залишку торговельних націнок на початок звітного місяця і торговельних націнок у продажній вартості, одержаних у звітному місяці, товарів на суму продажної (роздрібної) вартості залишку товарів на початок звітного місяця та продажної (роздрібної) вартості одержаних у звітному місяці товарів. Згідно з пунктом 11 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 р. N 318, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 19 січня 2000 р. за N 27/4248 із змінами та доповненнями, собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат. До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються: • прямі матеріальні витрати; • прямі витрати на оплату праці; • інші прямі витрати; • змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати. Виробнича собівартість продукції зменшується на справедливу вартість супутньої продукції, яка реалізується, та вартість супутньої продукції в оцінці можливого її використання, що використовується на самому підприємстві. Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюються підприємством. До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат. Прямі матеріальні витрати зменшуються на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва, які оцінюються у порядку, викладеному в пункті 11 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженому Наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 р. N 318, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 19 січня 2000 р. за N 27/4248. До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт або наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат. До складу інших прямих витрат включаються всі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація, втрати від браку, які складаються з вартості остаточно забракованої з технологічних причин продукції (виробів, вузлів, напівфабрикатів), зменшеної на її справедливу вартість, та витрат на виправлення такого технічно неминучого браку. До складу загальновиробничих витрат включаються: 1. Витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо; відрахування на соціальні заходи й медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць тощо). 2. Амортизація основних засобів загальновиробничого (цехового, дільничого, лінійного) призначення. 3. Амортизація нематеріальних активів загальновиробничого (цехового, дільничого, лінійного) призначення. 4. Витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення. 5. Витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайнятих удосконаленням технології й організації виробництва, поліпшенням якості продукції, підвищенням її надійності, довговічності, інших експлуатаційних характеристик у виробничому процесі; витрати матеріалів, купівельних комплектуючих виробів і напівфабрикатів, оплата послуг сторонніх організацій тощо). 6. Витрати на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інше утримання виробничих приміщень. 7. Витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом; витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції, робіт, послуг). 8. Витрати на охорону праці, техніку безпеки й охорону навколишнього природного середовища. 9. Інші витрати (внутрішньозаводське переміщення матеріалів, деталей, напівфабрикатів, інструментів зі складів до цехів і готової продукції на склади; нестачі незавершеного виробництва; нестачі і втрати від псування матеріальних цінностей у цехах; оплата простоїв тощо). Загальновиробничі витрати поділяються на постійні і змінні. До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування й управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду. До постійних загальновиробничих витрат відносяться витрати на обслуговування й управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності. Постійні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину. Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат установлюються підприємством. 14.1.246. торговельна діяльність для цілей розділу XII цього Кодексу - роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (ресторанне господарство) сфері за готівку, інші готівкові платіжні засоби та з використанням платіжних карток; Згідно з абетковим покажчиком окремих термінів із Національного стандарту України «Роздрібна та оптова торгівля. Терміни та визначення понять» ДСТУ 4303-2004, прийнятого наказом Держспоживстандарту від 08.06.04 р. N 130, визначено, що «діяльність торговельна» - це ініціативна, систематична, виконувана на власний ризик для одержання прибутку діяльність юридичних і фізичних осіб щодо купівлі та продажу товарів кінцевим споживачам або посередницькі операції, або діяльність із надання агентських, представницьких, комісійних та інших послуг у просуванні товарів від виробника до споживача. Торговельна діяльність регулюється Господарським і Цивільним кодексами України, Законом України «Про захист прав споживачів» та Порядком провадження торговельної діяльності та правила торговельного обслуговування населення, що затверджений Постановою КМУ від 15.06.06 р. N 833. 14.1.252. тютюнові вироби - сигарети з фільтром або без фільтру, цигарки, сигари, сигарили, а також люльковий, нюхальний, смоктальний, жувальний тютюн, махорка та інші вироби з тютюну чи його замінників для куріння, нюхання, смоктання чи жування; Згідно із статтею 1 Закону України від 19.12.1995 р. N 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» із змінами та доповненнями до тютюнових виробів віднесено цигарки, папіроси, сигари, сигаріли, нюхальний, жувальний тютюн та інші вироби з тютюну та його з амінників, які впливають на фізіологічний стан людини під час споживання. Тобто Закон України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» при віднесенні товарів до тютюнових виробів акцентує увагу на здатності їх впливати на фізіологічний стан споживача. 14.1.265. штрафна санкція (фінансова санкція, штраф) - плата у вигляді фіксованої суми та/або відсотків, що справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи, а також штрафні санкції за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності; Штрафну санкцію (штраф) слід розуміти, як плату у фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов'язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених Кодексом, а також відповідно до законодавчих актів, якими надано право органам державної податкової служби застосовувати штрафні (фінансові) санкції, на підставі рішення контролюючого органу. Фінансові санкції за порушення податкового законодавства сплачуються платниками податків як до державного, так і до місцевих бюджетів. Стаття 15. Платники податків 15.1. Платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти й нерезиденти України), юридичні особи (резиденти й нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом. 15.2. Кожний з платників податків може бути платником податку за одним або кількома податками та зборами. При визначенні податкового статусу конкретного платника враховуються два критерії: резидентство й територіальність. Різне об'єднання цих критеріїв породжує неоднаковий податковий режим і часто є основою проблеми подвійного оподаткування. Деякі країни за основу беруть критерій резидентства (Великобританія, США, Росія, Україна); інші - переважно критерій територіальності (Франція, Швейцарія, країни Латинської Америки). Принцип резидентства (постійного місцеперебування) розділяє всіх платників на дві групи: а) резиденти - особи, які мають постійне місце проживання або місцезнаходження в даній державі й доходи яких підлягають оподаткуванню із всіх джерел (несуть повну податкову відповідальність); б) нерезиденти - особи, які не мають постійного місцеперебування в державі і у яких оподатковуються лише доходи, отримані ними на даній ериторії (несуть обмежену податкову відповідальність). Принцип територіальності визначає національну залежність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні підлягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від податків у даній країні. 1. Податкове резидентство. Розмежування фізичних осіб на резидентів і нерезидентів здійснюється на основі трьох принципів: 1) постійного місцезнаходження на території держави (найчастіше закріплюється кількісний критерій - 183 календарних дні); 2) джерела отриманих доходів; 3) межі податкової відповідальності (обов'язку): повної або обмеженої. У законодавстві України, як і в законодавствах багатьох держав, як кількісний критерій резидентства виділяється 183 календарних дні (цілісно або сумарно) протягом року. Цей так званий тест фізичної присутності встановлюється щорічно й діє у межах календарного року. Деякі країни періодом для визначення резидентства вважають не календарний, а податковий рік, що може й не збігатися з календарним. Податковими резидентами України визнаються фізичні особи, які фактично перебували на території України не менше 183 днів (цілісно або сумарно) у будь-якому послідовному дванадцятимісячному строку, що починається або закінчується в податковому періоді. Фізичними особами-резидентами є громадяни України, іноземці, які одержали посвідку на постійне проживання в Україні (на строк дії такої посвідки), іноземці, щодо яких роботодавцем отримано дозвіл на використання праці іноземця в Україні (на строк дії такого дозволу), а також іноземці, які перебувають в Україні не менше 183 днів протягом періоду або періодів поточного та/або попереднього календарних років (включаючи день приїзду та від'їзду), для яких порядок підтвердження статусу резидента визначається Кабінетом Міністрів України. Днем перебування в Україні є будь-який календарний день, у який фізична особа фактично перебувала на території України, незалежно від тривалості цього перебування. Час фактичного перебування на території України включає час безпосереднього перебування фізичної особи на території України, а також час, на який ця особа виїхала за межі території України спеціально на лікування, відпочинок, навчання, у відрядження. Податковими нерезидентами України визнаються фізичні особи, які не є податковими резидентами України. 2. Наявність у власності майна, що підлягає оподаткуванню. 3. Здійснення операцій або дій, що підлягають оподаткуванню. 4. Участь у відносинах, однією з умов яких є сплата мита або зборів. При характеристиці фізичних осіб як платників податків навряд чи має сенс наголошувати на диференціації осіб за віком. Законодавство не робить принципового розмежування за даним критерієм (швидше за все, тільки побічно - при характеристиці доходів, отриманих від різних видів діяльності, здійснення якої потребує досягнення певного віку). Податки на доходи неповнолітніх сплачують батьки ( опікуни або піклувальники) у порядку, встановленому Законом. Національним законодавством може бути встановлено додаткові ознаки фізичних осіб-платників податків та/або інший їх набір, послідовність, оцінка. Платниками податків і зборів з юридичних осіб є: 1) українські підприємства й організації, місцем діяльності яких є Україна або органи управління яких перебувають в Україні; 2) іноземні підприємства й організації. Платниками податку визнаються фізичні особи (резиденти й нерезиденти України), юридичні особи (резиденти й нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування, згідно з цим Кодексом або податковими законами, та на яких покладено обов'язок із сплати податків і зборів згідно з цим Кодексом. В основі виникнення податкових обов'язків у подібних платників, визначення їх розмірів і особливостей лежить диференціація юридичних осіб на резидентів і нерезидентів з метою оподаткування. Згідно із ст. 14 цього Кодексу нерезидентами вважаються іноземні компанії, організації, утворені відповідно до законодавства інших держав, зареєстровані (акредитовані або легалізовані) відповідно до законодавства України, філії, представництва та інші відокремлені підрозділи з місцезнаходженням на території України; б) дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва інших держав і міжнародних організацій в Україні. Нерезидентами, у свою чергу, виступають юридичні особи й суб'єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва та ін.), з місцезнаходженням за межами України, створені і здійснюючі свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави. Нерезидентами також є розташовані на території України дипломатичні представництва, консульські установи й інші офіційні представництва іноземних держав, міжнародні організації та їх представництва, що мають дипломатичні привілеї й імунітет, а також представництва інших іноземних організацій і фірм, які не здійснюють господарської діяльності відповідно до законодавства України. При визначенні резидентства юридичних осіб - платників податків використовуються кілька підстав. 1. Місце реєстрації. Підприємство вважається резидентом, якщо воно засновано в державі для здійснення на його території діяльності у формі певної організаційної структури. Усі підприємства в Україні є резидентами, якщо вони зареєстровані тут, незалежно від місця здійснення діяльності. 2. Місцем управління підприємством вважається місце здійснення повноважень вищим органом управління (відповідно до уставу або установчих документів). Якщо управління підприємством здійснюється фізичною особою, що є власником цього підприємства, то місцем управління вважається місце проживання власника. При відсутності вищого органа управління місцем управління вважається місце здійснення повноважень виконавчим органом підприємства. 3. За критерієм місця діяльності виділяється як резидент особа, що здійснює основний обсяг операцій на території країни. Філії і представництва юридичних осіб розглядаються податковим законодавством як самостійні платники податків тільки в тому випадку, якщо на них покладений обов'язок сплачувати конкретні податки. У цілому філії й інші відокремлені підрозділи юридичних осіб платниками податків не є. Стаття 16. Обов'язки платника податків 16.1. Платник податків зобов'язаний: 16.1.1. стати на облік у контролюючих органах в порядку, встановленому законодавством України; 16.1.2. вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів; 16.1.3. подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів; 16.1.4. сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи; 16.1.5. подавати на належним чином оформлену письмову вимогу контролюючих органів (у випадках, визначених законодавством) документи з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов'язань), первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, фінансову звітність, інші документи, пов'язані з обчисленням та сплатою податків та зборів. У письмовій вимозі обов'язково зазначаються конкретний перелік документів, які повинен надати платник податків, та підстави для їх надання; 16.1.6. подавати контролюючим органам інформацію, відомості про суми коштів, не сплачених до бюджету в зв'язку з отриманням податкових пільг (суми отриманих пільг) та напрями їх використання (щодо умовних податкових пільг - пільг, що надаються за умови використання коштів, вивільнених у суб'єкта господарювання внаслідок надання пільги, у визначеному державою порядку); 16.1.7. подавати контролюючим органам інформацію в порядку, у строки та в обсягах, встановлених податковим законодавством; 16.1.8. виконувати законні вимоги контролюючих органів щодо усунення виявлених порушень законів з питань оподаткування та митної справи і підписувати акти (довідки) про проведення перевірки; 16.1.9. не перешкоджати законній діяльності посадової особи контролюючого органу під час виконання нею службових обов'язків та виконувати законні вимоги такої посадової особи; 16.1.10. повідомляти контролюючим органам за місцем обліку такого платника про його ліквідацію або реорганізацію протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення (крім випадків, коли обов'язок здійснювати таке повідомлення покладено законом на орган державної реєстрації); 16.1.11. повідомляти контролюючі органи про зміну місцезнаходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи - підприємця; 16.1.12. забезпечувати збереження документів, пов'язаних з виконанням податкового обов'язку, протягом строків, установлених цим Кодексом; 16.1.13. допускати посадових осіб контролюючого органу під час проведення ними перевірок до обстеження приміщень, територій (крім житла громадян), що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для проведення перевірок з питань обчислення і сплати податків та зборів у випадках, встановлених цим Кодексом. Рядом статей Податкового кодексу (ст. 16, 17, 20, 21) врегульовано правовий статус платників податків та податкових органів. У цій ситуації йдеться про певне співвідношення суб'єктів, які протистоять у податковому правовідношенні, представляють владну та зобов'язану сторони цього відношення. Обов'язки й права платників податків закріплені в Податковому кодексі України. Необхідно звернути увагу на логіку законодавця при закріпленні суб'єктивних прав та юридичних обов'язків платників: спочатку - обов'язки, а потім - права. Конкретні обов'язки платника виникають при наявності об'єкта оподаткування у платника та наявності фактів, що породжують обов'язок щодо сплати податку. Пояснюється це природою обов'язку щодо сплати податків і зборів, що визначається владними, імперативними приписами з боку держави відносно реалізації суб'єктом обов'язку щодо сплати податків і зборів. Саме тому платник податків реалізує, насамперед обов'язок, який визначає й певні права. Податкові правовідносини й реалізація безпосереднього обов'язку платника щодо сплаті податку припускають певне протистояння податкового органу й платника податків. Виходячи із цього, необхідно чітко врегулювати межі можливих дій, права та обов'язки кожного з них. Доцільно виділити певні групи обов'язків платників: 1) з податкового обліку (стати на облік або зареєструватися в податковому органі (новий зміст придбав цей обов'язок з появою в Україні державних реєстрів фізичних і юридичних осіб - платників податків); надавати компетентним органам необхідну інформацію (податковим органам - про відкриття рахунків, про рішення, прийнятих судом або власником) тощо); 2) щодо сплати податків (самостійно й правильно обчислювати суми податкових платежів; вчасно й повним обсягом сплачувати податки; погашати недоїмки); 3) з податкової звітності (вести бухгалтерський облік і вносити виправлення у звітність; вчасно складати звіти і зберігати їх необхідний час; представляти в податкові органи необхідні документи, пояснення, довідки, виконувати їх вимоги (або обґрунтовувати відмову) тощо). Стаття 17. Права платника податків 17.1. Платник податків має право: 17.1.1. безоплатно отримувати в органах державної податкової служби та в органах митної служби, у тому числі і через мережу Інтернет, інформацію про податки та збори і нормативно-правові акти, що їх регулюють, порядок обліку та сплати податків та зборів, права та обов'язки платників податків, повноваження контролюючих органів та їх посадових осіб щодо здійснення податкового контролю; 17.1.2. представляти свої інтереси в контролюючих органах самостійно, через податкового агента або уповноваженого представника; 17.1.3. обирати самостійно, якщо інше не встановлено цим Кодексом, метод ведення обліку доходів і витрат; 17.1.4. користуватися податковими пільгами за наявності підстав у порядку, встановленому цим Кодексом; 17.1.5. одержувати відстрочення, розстрочення сплати податків або податковий кредит в порядку і на умовах, встановлених цим Кодексом; 17.1.6. бути присутнім під час проведення перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом; 17.1.7. оскаржувати в порядку, встановленому цим Кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб), надані контролюючими органами роз'яснення; 17.1.8. вимагати від контролюючих органів проведення перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь платника податків; 17.1.9. на нерозголошення контролюючим органом (посадовими особами) відомостей про такого платника без його письмової згоди та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, державну, комерційну чи банківську таємницю та стали відомі під час виконання посадовими особами службових обов'язків, крім випадків, коли це прямо передбачено законами; 17.1.10. на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом; 17.1.11. на повне відшкодування збитків (шкоди), заподіяних незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку; 17.1.12. за методикою, затвердженою Міністерством фінансів України, вести облік тимчасових та постійних податкових різниць, та використовувати дані такого обліку для складання декларації з податку на прибуток. 17.2. Платник податку має також інші права, передбачені законом. Порівняно із Законом України «Про систему оподаткування» права платників податків дещо розширились. Права платника податків також можна об'єднати в групи: 1) з податкового обліку (представляти свої інтереси безпосередньо (або через представника) у податкових органах); бути присутнім при проведенні податкових перевірок); 2) щодо сплати податків (використовувати податкові пільги; одержувати відстрочку, розстрочку, податковий кредит); 3) з податкової звітності (одержувати в податкових органах необхідну інформацію; обирати метод ведення податкового обліку; представляти податковим органам пояснення, обґрунтовані відмови; оскаржувати рішення податкових органів; не розголошувати податкову таємницю тощо). Стаття 18. Податкові агенти 18.1. Податковим агентом визнається особа, на яку цим Кодексом покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків. 18.2. Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов'язки, встановлені цим Кодексом для платників податків. Податкове законодавство України передбачає сплату податку не тільки самостійно платником податків, але й шляхом утримання податку в джерела виплати, яким виступає особа, що нараховує (виплачує, надає) платникові податків дохід або кошти. Податкових агентів іноді плутають із платниками податків або їх представниками. У ряді випадків ставиться знак рівності між податковим агентом і податковим органом, тоді як податковий агент - це юридична або фізична особа, на яку покладають обов'язки щодо обчислення, утримання із платника й перерахування податку або збору в бюджет. Якщо податковий представник діє на підставі угоди, рішення компетентного органу або загального закону, то в основі діяльності агента лежить норма закону, що делегує йому особливі повноваження. Найчастіше податковими агентами є національні підприємства, які мають договірні відносини з іноземними та здійснюють діяльність у країні податкового агента, роботодавці чи особи, що виплачують дохід на користь платника. Податковим агентом є особа, на яку покладено обов'язок щодо обчислення й утримання податку із платника податків і перерахування його у відповідний бюджет. Податкові агенти прирівнюються до платників податку й користуються правами, установленими податковим законодавством для платників податків. Відповідно до п. 14.1.180 ст. 14 Податкового кодексу України податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або не грошовій формах) зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV Податкового кодексу України, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність податковим органам та нести відповідальність за порушення його норм у порядку, передбаченому законодавством. До обов'язків податкових агентів належать обов'язки: 1) правильного й своєчасного обчислення й утримання сум податків та зборів з коштів платників податків; 2) своєчасного перерахування цих коштів у відповідні бюджети. Ці обов'язки деталізуються додатковими обов'язками податкових агентів щодо: 1) здійснення обліку доходів платників податків, утриманих і перерахованих у бюджети; 2) надання в податковий орган документів і інформації, необхідних для здійснення контролю за платником податків; 3) надання в податковий орган інформації про неможливість утримання податку в платника податків і сумах заборгованості останнього. Використання інституту податкових агентів можливо за декількома видами податків, але не виключно: 1) при сплаті податку з доходів фізичних осіб податковими агентами виступають підприємства, установи, організації, приватні підприємці, які здійснюють виплату доходів фізичним особам; 2) при сплаті податку на прибуток підприємств іноземними юридичними особами, де податкові агенти виступають українські підприємства й організації, які здійснюють виплату доходів іноземним юридичним особам; 3) відносно новим є статус податкового агента при сплаті акцизного податку. Комплексне виконання податкових обов'язків може здійснюватися в трьох формах: 1) особистій; 2) представницькій; 3) змішаній (поєднання двох перших форм). Змішаній спосіб реалізації прав і обов'язків має місце в тих випадках, коли переплітаються дії платника (а може й податкових агентів) і дії податкових органів. Наприклад, при реалізації податкового зобов'язання по податку на дохід фізичних осіб можна виділити кілька етапів. На першому - податок сплачується платником самостійно (або через агента) щомісяця й заповнюється декларація наприкінці року. На другому - податкова інспекція перевіряє податкову декларацію й деталізує суму податку до оплати. На третьому етапі платник реалізує деталізований обов'язок (доплачує суму податку або вирішує, як розпорядитися надлишком сплаченого податку: використати в рахунок майбутніх платежів або вимагати повернення). Стаття 19. Представники платника податків 19.1. Платник податків веде справи, пов'язані зі сплатою податків, особисто або через свого представника. Особиста участь платника податків в податкових відносинах не позбавляє його права мати свого представника, як і участь податкового представника не позбавляє платника податків права на особисту участь у таких відносинах. 19.2. Представниками платника податків визнаються особи, які можуть здійснювати представництво його законних інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків, на підставі закону або довіреності. Довіреність, видана платником податків - фізичною особою на представництво його інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків, має бути засвідчена відповідно до чинного законодавства. 19.3. Представник платника податків користується правами, встановленими цим Кодексом для платників податків. Основу інституту представництва в податковому праві становить ряд норм цивільного й цивільно-процесуального законодавства. Однак податкове представництво має істотну відмінність від цивільно-правового представництва. Принциповою відмінністю правової природи податкового представництва від цивільно-процесуального є спрямованість методу регулювання відносин, що виникають у різних формах представництва. Податкове представництво регулює реалізацію першочергового обов'язку платника податків (сплату податків і зборів), що базується на відносинах влади й підпорядкування, та забезпечується владними, імперативними методами, на відміну від цивільно-правового представництва, які має диспозитивний характер. Основним обов'язком платника податків є своєчасна й повна сплата податків і зборів. При цьому платник податків може брати участь у подібних відносинах як безпосередньо, так і через представників. Другий шлях використовується в силу об'єктивних причин: коли платник податків не може виконувати податкові обов'язки (наприклад, не досяг певного віку і у такому випадку на підставі Закону батьки представляють своїх дітей); виконання обов'язків неможливо (відсутність у країні тощо). У такому випадку представник діє на підставі належним чином оформленої та засвідченої довіреності, виданої платником податків - фізичною особою на представництво його інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків. Необхідно наголосити на тому, що представник платника податків користується правами, встановленими цим Кодексом для платників податків, у т.ч. передбаченими ст. 17. Стаття 20. Права органів державної податкової служби 20.1. Органи державної податкової служби мають право: 20.1.1. запрошувати платників податків або їх представників для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати податків та зборів, дотримання вимог іншого законодавства, здійснення контролю за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби. Письмові повідомлення про такі запрошення надсилаються в порядку, встановленому статтею 42 цього Кодексу, не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня запрошення рекомендованими листами, в яких зазначаються підстави запрошення, дата і час, на які запрошується платник податків (представник платника податків); 20.1.2. під час проведення виїзних перевірок отримувати у платників податків (представників платників податків) копії документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності)), що свідчать про порушення вимог податкового законодавства або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби; перевіряти під час проведення перевірок у платників податків - фізичних осіб, а також у посадових осіб та інших працівників платників податків - юридичних осіб документи, що посвідчують особу; 20.1.3. одержувати безоплатно від платників податків, а також від установ Національного банку України, комерційних банків та інших фінансових установ довідки, у порядку встановленому Законом України "Про банки і банківську діяльність" та цим Кодексом, довідки та/або копії документів про наявність банківських рахунків, а на підставі рішення суду - інформацію про обсяг та обіг коштів на рахунках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни валютної виручки від суб'єктів підприємницької діяльності; 20.1.4. проводити перевірки платників податків (крім Національного банку України) в порядку, встановленому цим Кодексом; 20.1.5. вимагати від платників податків, що перевіряються в ході перевірок, проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, у тому числі зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки. У разі відмови платника податків (його посадових осіб або осіб, які здійснюють готівкові розрахунки та/або проводять діяльність, що підлягає ліцензуванню та/або патентуванню) від проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів (зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки), передбаченої абзацом першим цього пункту, або ненадання для перевірки документів, їх копій (за умови наявності таких документів) застосовуються заходи, передбачені статтею 94 цього Кодексу; 20.1.6. для здійснення функцій, визначених податковим законодавством, отримувати безоплатно від платників податків, у тому числі благодійних та інших неприбуткових організацій, у порядку, визначеному цим Кодексом, інформацію, довідки, копії документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності)) про фінансово-господарську діяльність, отримувані доходи, видатки платників податків та іншу інформацію, пов'язану з обчисленням та сплатою податків, дотриманням вимог іншого законодавства, здійснення контролю за яким покладено на органи державної податкової служби, а також фінансову та статистичну звітність, в порядку та на підставах, визначених цим Кодексом; 20.1.7. під час проведення перевірок вимагати виготовлення і надання копій первинних документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою), які свідчать про порушення податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, та отримувати їх у платників податків у порядку, встановленому цим Кодексом; 20.1.8. під час проведення перевірок вивчати та перевіряти первинні документи, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку, інші регістри, фінансову, статистичну звітність, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби; 20.1.9. проводити контрольні розрахункові операції до початку перевірки платника податків щодо дотримання ним порядку проведення готівкових розрахунків та застосування реєстраторів розрахункових операцій. Товари, які було отримано службовими (посадовими) особами органів державної податкової служби під час проведення контрольної розрахункової операції, підлягають поверненню платнику податків у непошкодженому вигляді. У разі неможливості повернення такого товару відшкодування витрат здійснюється відповідно до законодавства з питань захисту прав споживачів; 20.1.10. під час проведення перевірок вимагати від посадових або службових осіб платника податків надання повноважних осіб для спільного з представниками органів державної п одаткової служби зняття показань внутрішніх та зовнішніх лічильників, якими обладнані технічні пристрої, що використовуються у процесі провадження ним діяльності, що перевіряється; 20.1.11. доступу під час проведення перевірок до територій, приміщень (крім житла громадян) та іншого майна, що використовується для провадження господарської діяльності, та/або є об'єктами оподаткування або використовується для отримання доходів (прибутку) чи пов'язані з іншими об'єктами оподаткування та/або можуть бути джерелом погашення податкового боргу; 20.1.12. у випадках, встановлених законом, звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб'єктів господарювання; 20.1.13. виключено; 20.1.14. виключено; 20.1.15. звертатися до суду щодо зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках такого платника податків у банках та інших фінансових установах (крім операцій з видачі заробітної плати та сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також визначених контролюючим органом грошових зобов'язань платника податків) за наявності хоча б однієї з таких підстав: 20.1.15.1. виключено; 20.1.15.2. недопущення посадових осіб органів державної податкової служби до обстеження територій та приміщень, визначених у підпункті 20.1.11 цієї статті; 20.1.16. звертатися до суду, у разі якщо платник податків перешкоджає виконанню податковим керуючим повноважень, визначених цим Кодексом, щодо зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків шляхом накладення арешту на кошти та інші цінності такого платника податків, що знаходяться в банку, та зобов'язання такого платника податків виконати законні вимоги податкового керуючого, передбачені цим Кодексом; 20.1.17. звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності такого платника податків, що знаходяться в банку, у разі, якщо у платника податків, який має податковий борг, відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу; 20.1.18. звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, обслуговуючих такого платника, на суму податкового боргу або його частини; 20.1.19. звертатися до суду щодо стягнення з дебіторів платника податків, що має податковий борг, сум дебіторської заборгованості, строк погашення якої настав та право вимоги якої переведено на органи державної податкової служби, у рахунок погашення податкового боргу такого платника податків; 20.1.20. виключено; 20.1.21. складати стосовно платників податків - фізичних осіб та посадових осіб платників податків - юридичних осіб протоколи про адміністративні правопорушення в порядку, визначеному законом; 20.1.22. виносити постанови у справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 20.1.23. у випадках виявлення порушення вимог податкового та іншого законодавства України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи, надсилати платникам податків письмові запити щодо надання засвідчених належним чином копій документів; 20.1.24. вимагати від платників податків, діяльність яких перевіряється, припинення дій, які перешкоджають здійсненню законних повноважень службовими (посадовими) особами органів державної податкової служби, усунення виявлених порушень податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби та контролювати виконання законних вимог службових (посадових) осіб органів державної податкової служби; 20.1.25. користуватися у службових справах засобами зв'язку, які належать платникам податків, з їх дозволу або дозволу посадових осіб таких платників; 20.1.26. залучати, у разі необхідності, фахівців, експертів та перекладачів; 20.1.27. визначати у визначених цим Кодексом випадках суми податкових та грошових зобов'язань платників податків; 20.1.28. застосовувати до платників податків фінансові (штрафні) санкції, стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов'язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом, стягувати суми простроченої заборгованості суб'єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитом (позикою), залученим державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з бюджету в порядку, визначеному цим Кодексом; 20.1.29. здійснювати контроль за додержанням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), за наявності свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до законів, з наступною передачею матеріалів про виявлені порушення органам, які видали ці документи, торгових патентів; 20.1.30. одержувати безоплатно необхідні відомості для ведення Єдиного реєстру податкових накладних, формування інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб - платників податків від платників податків, а також Національного банку України та його установ - про суми доходів, виплачених фізичним особам, і утриманих з них податків та зборів (обов'язкових платежів), від органів, уповноважених проводити державну реєстрацію суб'єктів, а також видавати ліцензії на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, - про видачу таких свідоцтв про державну реєстрацію та ліцензій суб'єктам господарської діяльності, від органів внутрішніх справ - про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього, від відділів державної реєстрації актів цивільного стану - про фізичних осіб, які померли; 20.1.31. одержувати безоплатно від митних органів щомісяця звітні дані про ввезення на митну територію України імпортних товарів і справляння при цьому податків та зборів та інформацію про експортно-імпортні операції, що здійснюють резиденти і нерезиденти, за формою, погодженою з Державною податковою адміністрацією України, та від органів статистики - дані, необхідні для використання їх у проведенні аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій усіх форм власності; 20.1.32. надавати відстрочення та розстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу, а також приймати рішення про списання безнадійного боргу в порядку, передбаченому законом; 20.1.33. застосовувати до фінансових установ, які не подали відповідним органам державної податкової служби в установлений законом строк повідомлень про відкриття або закриття рахунків платників податків або розпочали здійснення видаткових операцій за рахунком платника податків до отримання повідомлення відповідного органу державної податкової служби про взяття рахунку на облік в органах державної податкової служби, фінансові (штрафні) санкції у встановленому цим Кодексом розмірі; 20.1.34. за несвоєчасне виконання установами банків та іншими фінансово-кредитними установами рішень суду та доручень платників податків про сплату податків та зборів стягувати з установ банків та інших фінансово-кредитних установ пеню за кожний день прострочення (включаючи день сплати) у порядку та розмірах, встановлених законами України щодо таких видів платежів; 20.1.35. надавати інформацію з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків іншим органам державної влади та органам фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування відповідно до закону; 20.1.36. звертатися у випадках, передбачених законом до суду щодо застосування санкцій, пов'язаних із забороною організації і проведення азартних ігор на території України; 20.1.37. приймати рішення про зміну основного місця обліку та переведення великих платників податків на облік у спеціалізовані органи державної податкової служби та знімати їх з обліку і переводити до інших органів державної податкової служби; 20.1.38. звертатися до суду щодо нарахування та сплати податкових зобов'язань, коригування від'ємного значення об'єкта оподаткування або інших показників податкової звітності у результаті застосування звичайних цін; 20.1.39. отримувати від нотаріусів на письмові запити інформацію про вступ фізичної особи у вправа спадкоємця із обов'яковим зазначенням повних даних про таку особу (прізвище, ім'я, по батькові, номер та серія паспорта, рік народження, місце проживання тощо) та відомості про майно (нерухоме, рухоме, кошти тощо), отримане за спадком; 20.1.40. звертатися до суду з заявою про вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів у випадках, передбачених цим Кодексом. Права, передбачені підпунктами 20.1.1 - 20.1.11, 20.1.23 - 20.1.26, 20.1.29 - 20.1.31, надаються посадовим особам органів державної податкової служби, а права, передбачені підпунктами 20.1.12 - 20.1.22, 20.1.27 - 20.1.28, 20.1.32 - 20.1.40 цієї статті, надаються головам державних податкових адміністрацій і начальникам державних податкових інспекцій та їх заступникам. Здійснення функцій податкових органів припускає, з одного боку, реалізацію їх повноважень (насамперед прав на здійснення певних дій), а з іншого - виконання обов'язків. Основним обов'язком податкових органів є здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства. Саме це є засадою формування повноважень податкових органів. Усі права й обов'язки податкових органів розподіляються на дві групи. По-перше, це група, що кореспондується й узгоджується із правами й обов'язками платників (обов'язок подавати інформацію щодо оподаткування, пов'язана із правом платників податків на таку інформацію тощо). По-друге, група самостійних прав і обов'язків, які реалізуються при взаємодії з іншими органами або при накладенні санкцій. Досить важливе закріплення вичерпного переліку прав і обов'язків податкових органів з огляду на те, що у частині 2 ст. 19 Конституції України вказано, що органи державної влади, їх посадові особи діють у спосіб та у межах, передбачених Законом. Повноваження податкових органів можна класифікувати також за складовими податкового обов'язку: а) щодо обов'язку з податкового обліку (повноваження податкових органів з обліку платників податків; одержання безоплатно необхідних відомостей для ведення відповідних реєстрів від платників податків, фінансових установ, органів державної влади; прийняття рішення про зміну основного місця обліку та переведення великих платників податків на облік у спеціалізовані органи державної податкової служби та знімати їх з обліку й переводити до інших органів державної податкової служби; повноваження з розрахунку окладних податків тощо); б) щодо обов'язку зі сплати податків (повноваження щодо надання відстрочення та розстрочення податкових зобов'язань, а також прийняття рішення про списання безнадійного боргу; щодо стягнення з установ банків та інших фінансово-кредитних установ пені за несвоєчасне виконання ними рішень суду та доручень платників податків про сплату податків та зборів (за кожний день прострочення, включаючи день сплати); в) щодо обов'язку з податкової звітності (повноваження щодо проведення документальних перевірок на підставі документів податкової звітності тощо) та ін. Багато в чому визначення прав органів державної податкової служби в цьому Кодексі співпадає з редакцією Закону України від 04.12.1990 N 509- XII «Про державну податкову службу в Україні». При цьому зберігається і розмежування прав на два блоки: а) права, які надаються посадовим особам органів державної податкової служби; б) права, які надаються головам державних податкових адміністрацій, начальникам державних податкових інспекцій та їх заступникам. Підставою розмежування на такі блоки прав є режим реалізації повноважень органів державної податкової служби: безпосередньо при здійсненні податкового контролю, з'ясуванні різних обставин під час спілкування з платником (реалізується в діях посадових осіб) та реалізація представницьких функцій у діяльності органів державної податкової служби, коли права цих органів виходять за межі відносин з платником або коли податковими органами реалізуються примусові заходи. Для прикладу, у Кодексі відображено положення стосовно права державних податкових органів: проводити перевірки платників податків (крім НБУ); запрошувати платників податків або їх представників для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати податків та зборів, дотримання вимог іншого законодавства, здійснення контролю за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби; для здійснення функцій, визначених податковим законодавством, отримувати безоплатно від платників податків, у т. ч. благодійних та інших неприбуткових організацій, у порядку, визначеному цим Кодексом, інформацію, довідки, копії документів, засвідчені належним чином; визначати передбачених Кодексом випадках суми податкових та грошових зобов'язань платників податків та застосовувати до платників податків фінансові (штрафні) санкції, та ін. Що стосується прав керівників органів ДПМ, то останні мають право: звертатись до суду щодо: припинення юридичної особи та підприємницької діяльності фізичної особи- підприємця, про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб'єктів господарювання; зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках такого платника податків у банках та інших фінансових установах (крім операцій з видачі заробітної плати та сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також визначених контролюючим органом грошових зобов'язань платника податків) при недопущенні посадових осіб органів державної податкової служби до обстеження територій та приміщень (крім житла громадян), що використовується для провадження господарської діяльності, та/або є об'єктами оподаткування або використовується для отримання доходів (прибутку) чи пов'язані з іншими об'єктами оподаткування та/або можуть бути джерелом погашення податкового боргу; стягнення к оштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, обслуговуючих такого платника, на суму податкового боргу або його частини тощо. Стаття 21. Обов'язки і відповідальність посадових осіб контролюючих органів 21.1. Посадові особи контролюючих органів зобов'язані: 21.1.1. дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами; 21.1.2. забезпечувати сумлінне виконання покладених на контролюючі органи функцій; 21.1.3. забезпечувати ефективну роботу та виконання завдань контролюючих органів відповідно до їх повноважень; 21.1.4. не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій; 21.1.5. коректно та уважно ставитися до платників податків, їх представників та інших учасників відносин, що виникають під час реалізації норм цього Кодексу та інших законів, не принижувати їх честі та гідності; 21.1.6. не допускати розголошення інформації з обмеженим доступом, що одержується, використовується, зберігається під час реалізації функцій, покладених на контролюючі органи; 21.1.7. надавати органам державної влади та органам місцевого самоврядування на їх письмовий запит відкриту податкову інформацію в порядку, встановленому законом. 21.2. За невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків посадові особи контролюючих органів несуть відповідальність згідно із законом. 21.3. Шкода, завдана неправомірними діями посадових осіб контролюючих органів, підлягає відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету, передбачених таким контролюючим органам. Посадовою особою контролюючих органів є особа, яка має постійне, тимчасове чи спеціальне повноваження здійснювати функції представника влади у відносинах оподаткування. З метою управління та здійснення контролю за справлянням податків та зборів держава делегує посадовим особам контролюючих органів владні повноваження, можливість представляти суб'єкта владних повноважень у сфері оподаткування. Враховуючи те, що інтереси держави у відносинах оподаткування регулюються імперативними засобами а забезпечуються обов'язком виконання владних наказів, участь таких посадових осіб у відносинах з платниками вимагає виваженості та упорядкування. Одним із засобів цього є встановлення відповідальності за невиконання, неналежне виконання обов'язків або зловживання наданими посадовим особам контролюючих органів владними повноваженнями. Згідно із ст. 2 Закону України «Про державну службу» посадовими особами вважаються керівники, заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, н а яких законами або іншими нормативними актами покладено право здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Посадовою особою органу державної податкової служби може бути особа, яка має освіту за фахом та відповідає кваліфікаційним вимогам, установленим Державною податковою адміністрацією України. У разі прийняття на роботу посадовій особі може бути встановлено випробувальний термін від шести місяців до одного року. На роботу до органів державної податкової служби не можуть бути прийняті особи, яких було засуджено за вчинення корисливих злочинів. Посадові особи органів державної податкової служби здійснюють організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції, визначені законодавством України. Правовий статус посадових осіб органів державної податкової служби, їх права та обов'язки визначаються Конституцією України. Посадові особи органів державної податкової служби не мають права займатися підприємницькою діяльністю, а також працювати за сумісництвом на підприємствах, в установах і організаціях (крім наукової та викладацької діяльності). Згідно зі ст. 38 Закону України «Про державну службу» особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством. Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу: попередження про неповну службову відповідність; затримка до одного року в присвоєнні чергового рангу або в призначенні на вищу посаду. За невиконання або неналежне виконання посадовими особами органів державної податкової служби своїх обов'язків вони притягаються до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальної відповідальності згідно з чинним законодавством. Збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету.(При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на сайт "Профі Вінс" (www.profiwins.com.ua) обов'язкове). Посадові особи органів державної податкової служби зобов'язані дотримуватися комерційної та службової таємниці. Стаття 22. Об'єкт оподаткування 22.1. Об'єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об'єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов'язує виникнення у платника податкового обов'язку. Необхідно враховувати, що законодавець не дає вичерпного переліку видів об'єктів оподаткування, а виділяє найпоширеніші з них, залишаючи перелік відкритим. Так, наприклад, об'єктом оподаткування може виступати фонд оплати праці та ін. При цьому той самий об'єкт не може виступати об'єктом оподаткування по декількох податках одного виду. Це, однак, не забороняє використати об'єкт при оподаткуванні податками різного виду. Тому один об'єкт (наприклад, прибуток) може використовуватись як об'єкт оподаткування в декількох випадках. Так, використання доходу як об'єкта по загальнодержавних податках не є перешкодою для введення податку з аналогічних об'єктів на місцевому рівні. Відкритий перелік об'єктів оподаткування передбачає виділення об'єктів, які найбільш часто виокремлюються як підстава справляння податку чи збору. До них відносяться: майно, товари, прибутки, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг). Традиційний шлях законодавця при визначенні об'єкта оподаткування - відкритий перелік різних його видів - припускає обов'язкову наявність зв'язку між нормою Загальної частини Податкового кодексу України й нормою Особливої частини Податкового кодексу України. Це означає, що, визначивши серед різновидів об'єкта оподаткування дохід, майно тощо, законодавець припускає обов'язкову деталізацію конкретного виду об'єкта при побудові правового механізму окремого податку або збору. Таким чином, загальною нормою встановлюються тільки межі, у яких деталізуються особливості окремого виду об'єкта оподаткування в спеціальних нормах. Податкове законодавство досить часто виділяє як доходи матеріальні надходження. Характеристика майна як об'єкта оподаткування представляє непросте завдання, оскільки в цьому випадку особливо виразно може проступити стик між податково-правовим і цивільно-правовим регулюванням. Щоб залишатися на позиціях податково-правового регулювання, важливо орієнтуватися на формування відповідного для даного типу регулювання правового режиму. Якщо в умовах цивільно-правових відносин характеристика майна, в першу чергу, пов'язується з відносинами власності, то податково- правове регулювання орієнтоване на обумовленість реалізації податкового обов'язку тим або іншим майном. Саме з позицій формування правової конструкції зв'язки майна платника податків і реалізації ним обов'язків з податкового обліку, сплаті податку й податковій звітності необхідно вводити категорію майна як об'єкт оподаткування. Виділення майна як об'єкта оподаткування припускає деталізацію його за окремими видами податків. При цьому вона здійснюється, як правило, за рахунок перерахування тих видів майнових об'єктів, наявність яких у платника припускає реалізацію податкового обов'язку. Товар як об'єкт оподаткування передбачає специфічну підставу щодо виникнення податкового обов'язку. Йдеться про те, що з метою оподаткування, перш за все, важливо визначити саме вартість товару, або оборот від реалізації товарів. Саме з цих позицій Податковий кодекс підходить до закріплення цього різновиду об'єкту. Взагалі визначення товару має міжгалузеве значення, яке потребує галузевого режиму регулювання залежно від особливостей правового впливу. Згідно зі ст. 14 цього Кодексу товарами визнаються матеріальні та нематеріальні активи, у тому числі земельні ділянки, земельні частки (паї), а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення. Фактично, йдеться про запозичення цивільно-правової конструкції регулювання цього явища, якому не надано ніяких специфічних ознак. Одним з основних видів об'єктів оподаткування є доходи. Доходи розмежовуються як від джерел у державі, так і від джерел за межами держави. Важливо мати на увазі, що подібна диференціація здійснюється як на рівні родових норм, так і на рівні спеціальних. Перший тип розмежування доходів, на жаль, не затребуваний українським податковим законодавством, і основна увага приділяється даній проблемі на рівні спеціальних податкових норм. Характеристика доходу як об'єкта оподаткування припускає певне роздвоєння й використання специфічних підстав формування доходів юридичних і фізичних осіб. Оподаткування юридичних осіб обумовлює використання такої категорії, як валовий дохід, який включає загальну суму доходів платника податку від усіх видів діяльності, отриманих (нарахованих) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, винятковій (морській) економічній зоні, так і за її межами. При характеристиці прибутку як об'єкта оподаткування необхідно мати на увазі, що він відноситься тільки до регулювання оподаткування юридичних осіб. Категорія прибутку не може бути застосована щодо оцінки результатів діяльності фізичних осіб. Це пов'язане з особливостями обліку й визначення (у першу чергу, виходячи із критеріїв бухгалтерського обліку) і зі змістом даного поняття. Відносно фізичних осіб об'єктом оподаткування може виступати тільки дохід, тоді як податкове регулювання діяльності юридичних осіб допускає використання доходу і прибутку. Вартість виступає як певна узагальнююча категорія, що включає такі різновиди об'єкта оподаткування, як дохід і прибуток. Нерідко як альтернатива даного поняття використовуються поняття виручки. При характеристиці вартості, виручки, доходу й прибутку важливо враховувати й тенденції щодо формування коштів підприємств, елементи якого в підсумку й виділяються як об'єкти оподаткування. Визначивши додану вартість продукції (робіт, послуг) - націнки як різновид об'єкта оподаткування. При характеристиках реалізації товарів, робіт, послуг як різновидів об'єкта оподаткування необхідно враховувати ряд обставин. По-перше, об'єктом оподаткування може бути вартість тільки тих товарів, робіт, послуг, які вже реалізовані, виконані або зроблені. Вартість же нереалізованих товарів може виступати об'єктом оподаткування тільки як майно платника податків. При цьому законодавець не вказує, яка реалізація вважається фактичною, використовуючи переважно відсильні норми до цивільного законодавства. По-друге, і робота, і послуга розглядаються як об'єкт оподаткування. Однак результати роботи мають матеріальне вираження й можуть бути реалізовані тільки після закінчення робіт, а результати послуг не мають матеріального вираження, їх реалізація відбувається в ході надання цих послуг. Таким чином, об'єкт оподаткування робіт носить статичний характер, тоді як аналогічний об'єкт щодо послуг має триваючий характер. По-третє, виділення реалізації як об'єкта оподаткування обов'язково припускає певний вартісний її еквівалент. Певну складність при характеристиці даного виду об'єкта оподаткування представляє використання законодавцем оціночних понять. Наявність спеціального використання природних ресурсів як об'єкта оподаткування в українському податковому законодавстві обумовлене сплатою зборів податкового характеру, пов'язаних із спеціальним використанням природних ресурсів (збір за спеціальне використання лісових ресурсів, збір за спеціальне використання води). Фактично об'єктом оподаткування спеціальне використання природних ресурсів можна визнати досить умовно. Справа в тому, що будь-який різновид об'єкта оподаткування повинен бути обумовлений можливістю формування вартісного еквівалента, відштовхуючись від якого можна визначити базу оподаткування й, відповідно, суму податку. Виділення спеціального використання природних ресурсів не означає, що саме воно є об'єктом оподаткування, або діяльність, пов'язана зі спеціальним використанням природних ресурсів. В остаточному підсумку об'єктом оподаткування виступають певні обсяги матеріалів, продуктів, що мають натурально-речове вираження, відповідні кількісні, фізичні характеристики, пов'язані з використанням природних ресурсів. Так, об'єктом обчислення плати за спеціальне використання лісових ресурсів є деревина, що відпускається на пні, живиця, другорядні лісові матеріали, продукти побічного користування й окремі земельні ділянки лісового фонду. Стаття 23. База оподаткування 23.1. Базою оподаткування визнаються конкретні вартісні, фізичні або інші характеристики певного об'єкта оподаткування. База оподаткування - це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об'єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для визначення розміру податкового зобов'язання. 23.2. База оподаткування і порядок її визначення встановлюються цим Кодексом для кожного податку окремо. 23.3. У випадках, передбачених цим Кодексом, один об'єкт оподаткування може утворювати кілька баз оподаткування для різних податків. 23.4. У випадках, передбачених цим Кодексом, конкретна вартісна, фізична або інша характеристика певного об'єкта оподаткування може бути базою оподаткування для різних податків. Базою оподаткування є конкретна вартісна, фізична або інша характеристика певного об'єкта оподаткування. Для визначення суми податку, яку необхідно сплатити до бюджету, об'єкта оподаткування недостатньо. Для цього необхідно скорегувати кількісні характеристики об'єкта оподаткування. На підставі цього податкова база буде істотно відрізнятися від кількісних ознак самого об'єкта оподаткування. Податкова база за своїм змістом є об'єктом оподаткування, скоригованим і підготовленим до застосування податкової ставки, обчисленню суми податку, що підлягає сплаті до бюджету. Податкова база необхідна саме для обчислення податку, але вона не є безпосередньо обставиною, що породжує обов'язок сплатити податок, тобто об'єктом оподаткування. Наприклад, наявність у підакцизних товарах вартості не є фактом, що обумовлює обов'язок сплатити акциз. Визначення бази оподаткування не означає відсутність обліку або заниження предмета (тим більше об'єкта) оподаткування. Конструкція «заниження об'єкта» до багатьох податків взагалі не застосовується. Заниження бази оподаткування не можна кваліфікувати як приховання або відсутність обліку, тому що платник податків заявляє про наявність об'єкта оподаткування. Стаття 24. Одиниця виміру бази оподаткування 24.1. Одиницею виміру бази оподаткування визнається конкретна вартісна, фізична або інша характеристика бази оподаткування або її частини, щодо якої застосовується ставка податку. 24.2. Одиниця виміру бази оподаткування є єдиною для розрахунку і обліку податку. 24.3. Одній базі оподаткування повинна відповідати одна одиниця виміру бази оподаткування. Використання й розрахунок бази оподаткування припускає певний масштаб. Це робиться при характеристиці об'єкта оподаткування, обранні параметрів його виміру. Вимір об'єкта оподаткування здійснюється за допомогою одиниці оподаткування, що виступає як умовна одиниця, яка надає кількісний вираз базі оподаткування. Необхідно мати на увазі, що застосувати податкову базу до багатьох видів майнових податків досить складно, тому що їх важко виразити в яких-небудь одиницях. У цьому випадку використовується одиниця оподаткування - конкретна специфічна характеристика предмета оподаткування, до якої застосовується ставка податку. У деяких випадках характеристика одиниці оподаткування зводиться до системи її виміру: вартості, площі, потужності, обсягу, що характеризуються як певна кількісна міра предмета оподаткування. Важливо при цьому уточнити, що йдеться не про загальну вартість або площу предмета, що більшою мірою характерно для визначення бази оподаткування, а саме про одиниці визначення характеристик предмета оподаткування. Для встановлення оподатковуваної бази необхідно визнати саме масштаб податку, тобто певну фізичну характеристику або параметр виміру об'єкта оподаткування. Водночас одиницею податку потрібно вважати умовну одиницю прийнятого масштабу, що використовується для кількісного вираження оподатковуваної бази. Наприклад, при виборі як масштабу для обчислення мита потужності автомобіля одиницею оподаткування може бути кінська сила, при виборі для обчислення акцизів як масштабу потужності двигуна одиницею буде один літр (в інших країнах - галон, барель та ін.). Стаття 25. Ставка податку 25.1. Ставкою податку визнається розмір податкових нарахувань на (від) одиницю (одиниці) виміру бази оподаткування. Ставка податку являє собою податкові нарахування на одиницю виміру податкової бази. Ставки податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами й не можуть змінюватися протягом бюджетного року. Зміни податкових ставок, механізми справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) не можуть встановлюватися Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Необхідно мати на увазі, що повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування щодо встановлення ставок податку досить обмежені. По всіх загальнодержавних податках ставки встановлюються винятково Верховною Радою України, але до повноважень Верховної Ради АР Крим належить установлення на території Республіки загальнодержавного збору, зазначеного у пп. 9.1.9 статті 9 цього Кодексу - плати за користування надрами (крім плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення), у межах його граничних ставок, визначених цим Кодексом. Що стосується місцевих податків і зборів, то їх межі також визначені, і місцеві органи самоврядування, установлюючи по них ставки, не мають права перевищувати визначеного показника. Законодавче регулювання ставки оподаткування зосереджено в основному на процедурних питаннях, що регулюють порядок встановлення ставок, затвердження ставок акцизів. Аналізуючи поняття ставки оподаткування, необхідно враховувати, що цей елемент правового механізму податку близький до проблеми податкового тиску й встановлення податкової межі. Саме встановлення граничного розміру ставки оподаткування може створити підстави для закріплення певної межі в податковому тиску, при якому зберігаються стимули для господарської активності платників податків. Таким чином, граничною ставкою оподаткування є ставка, що встановлює максимальний розмір ставки оподаткування щодо певного виду податку. Стаття 26. Базова (основна) ставка податку 26.1. Базовою (основною) ставкою податку визначається ставка, що визначена такою для окремого податку відповідним розділом цього Кодексу. 26.2. У випадках, передбачених цим Кодексом, під час обчислення одного і того самого податку можуть використовуватися декілька базових (основних) ставок. Базова (основна) ставка - ставка, що не враховує особливостей платника або виду діяльності, які полегшують або збільшують податковий тягар. Необхідно мати на увазі, що по деяких податкових платежах про базову податкову ставку можна говорити досить умовно, виходячи з множинності ставок по даному податку (акцизний податок), або враховувати, що при обчисленні одного і того ж самого податку можуть використовуватись декілька базових (основних) ставок. Стаття 27. Гранична ставка податку 27.1. Граничною ставкою податку визнається максимальний або мінімальний розмір ставки за певним податком, встановлений цим Кодексом. Обмеження податкового тиску застосовуються в переважній більшості випадків шляхом використання саме цієї конструкції. Але треба враховувати, що гранична межа при встановленні ставки стосується місцевих податків та зборів, коли таким чином обмежується нормотворчість на місцях. Ставки загальнодержавних податків та зборів визначаються законом (при можливості або доцільності закріплення єдиної або підвищеної ставки). Стосовно введення місцевих податків та зборів Верховою Радою України закріплюються такі модельні елементи правового механізму відповідного платежу, за межі яких не можна виходити місцевим радам, запроваджуючи той чи інший місцевий податок чи збір. Стаття 28. Абсолютна та відносна ставки податку 28.1. Абсолютною (специфічною) є ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється як фіксована величина стосовно кожної одиниці виміру бази оподаткування. 28.2. Відносною (адвалорною) визнається ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється у відсотковому або кратному відношенні до одиниці вартісного виміру бази оподаткування. Абсолютні (специфічні) ставки - ставки податку, при яких розмір податкових нарахувань встановлюється як фіксована величина на кожну одиницю оподаткування. Подібні ставки потребують змін, тому що інфляційні процеси роблять цей механізм запізнілим. У тих випадках, коли використовуються абсолютні ставки, їх перегляд відбувається досить часто. Відносні (адвалорні) ставки - ставки податку, при яких розмір податку встановлюється в певному співвідношенні до одиниці оподаткування. Характер співвідношення ставки податку й одиниці оподаткування дозволяє виділити кілька підвидів відносних ставок: а) відносно-процентні ставки податку - встановлюються у відсотках до одиниці оподаткування; б) відносно-кратні - співвідношення розміру податку й одиниці оподаткування встановлюється у величинах, кратних певному показнику (неоподатковуваному мінімуму, мінімальній заробітній платі та ін.); в) відносно-грошові - ставки податку, які встановлюють ставку у формі певної грошової суми на частину об'єкта оподаткування. Стаття 29. Обчислення суми податку 29.1. Обчислення суми податку здійснюється шляхом множення бази оподаткування на ставку податку із/без застосуванням відповідних коефіцієнтів. 29.2. Специфічні ставки, фіксовані ставки та показники, встановлені цим Кодексом у вартісному вимірі, підлягають індексації в порядку, визначеному цим Кодексом. Обчислення суми податку являє собою сукупність дій платника податків (податкового агента) або податкового органа щодо визначення суми податку, що здійснюється шляхом множення бази оподаткування на ставку податку із/без застосуванням відповідних коефіцієнтів, і підлягає сплаті в бюджети. Обчислення податку вимагає конкретизації за декількома напрямами: 1) стосується конкретного платника; 2) здійснюється у відношенні конкретного податкового зобов'язання по окремому податку; 3) являє собою сукупність дій, обумовлених особливостями об'єкта оподаткування; 4) здійснюється у відношенні відповідного податкового періоду. Особливості обчислення податків і зборів можуть лежати в основі класифікації цих видів обов'язкових платежів. Обчислення податку проходить кілька стадій: 1) визначення об'єкта оподаткування; 2) визначення бази оподаткування; 3) вибір ставки податку; 4) застосування податкових пільг; 5) розрахунок суми податку. Обчислюється податок у межах одного податкового періоду, але здійснюватися це може декількома способами. Необхідно розмежовувати способи о бчислення податку й способи сплати податку. Спосіб обчислення податку характеризує особливість визначення бази. Залежно від способів обчислення розмежовують: 1) кумулятивний - спосіб визначення об'єкта, при якому податкова база розраховується наростаючим підсумком. На конкретну дату визначається оподатковувана база, зменшена на суму пільг, якими користується платник на цю дату. У кожний момент виплати доходу визначається загальна сума виплат конкретній особі. При цьому сума зменшується на розмір податку, що був утриманий раніше; 2) некумулятивний - спосіб визначення податкової бази за видами. У цьому випадку кожна частина доходу оподатковується податком окремо, поза зв'язку з іншими джерелами доходів. Цей спосіб простіший, ніж попередній, він не вимагає складної і громіздкої системи розрахунків, хоча за його рахунок важко забезпечити стабільне надходження коштів у бюджет. Як правило, обчислення податку та визначення сум, що підлягають внесенню в бюджети й цільові фонди, є обов'язком платників податків, що деталізується по кожному податку. Однак це не виключає й участі у визначенні сум податку або збору податкового органу. Здійснюється це у випадку прямого делегування йому подібних обов'язків або в ситуаціях, коли платник податків ухиляється від обчислення й сплати податку. Якщо сума податкового обов'язку розраховується контролюючим органом згідно із статтею 54, платник податків не несе відповідальності за своєчасність, вірогідність і повноту нарахування такої суми, однак відповідає за своєчасне й повне погашення нарахованого податкового обов'язку й має право на оскарження цієї суми. Стаття 30. Податкові пільги 30.1. Податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті. 30.2. Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат. 30.3. Платник податків вправі використовувати податкову пільгу з моменту виникнення відповідних підстав для її застосування і протягом усього строку її дії. 30.4. Платник податків вправі відмовитися від використання податкової пільги чи зупинити її використання на один або декілька податкових періодів, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Податкові пільги, не використані платником податків, не можуть бути перенесені на інші податкові періоди, зараховані в рахунок майбутніх платежів з податків та зборів або відшкодовані з бюджету. 30.5. Податкові пільги, порядок та підстави їх надання встановлюються з урахуванням вимог законодавства України про захист економічної конкуренції виключно цим Кодексом, рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, прийнятими відповідно до цього Кодексу. 30.6. Суми податку та збору, не сплачені суб'єктом господарювання до бюджету у зв'язку з отриманням податкових пільг, обліковуються таким суб'єктом - платником податків. Облік зазначених коштів ведеться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. 30.7. Контролюючі органи складають зведену інформацію про суми податкових пільг юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та визначають втрати доходів бюджету внаслідок надання податкових пільг. 30.8. Контролюючі органи здійснюють контроль за правильністю надання та обліку податкових пільг, а також їх цільовим використанням, за наявності законодавчого визначення напрямів використання (щодо умовних податкових пільг) та своєчасним поверненням коштів, не сплачених до бюджету внаслідок надання пільги, у разі її надання на поворотній основі. Податкові пільги, використані не за призначенням чи несвоєчасно повернуті, повертаються до відповідного бюджету з нарахуванням пені в розмірі 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України. 30.9. Податкова пільга надається шляхом: а) податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору; б) зменшення податкового зобов'язання після нарахування податку та збору; в) встановлення зниженої ставки податку та збору; г) звільнення від сплати податку та збору. Звільнення від сплати податку можливе в повному або частковому обсязі. При звільненні в повному обсязі платник податків цілком звільняється від нарахування й сплати податку. При звільненні в частковому обсязі платник податків звільняється від сплати податку тільки в певній частині його податкового обов'язку. Підставами для надання податкових пільг є особливості, які характеризують певну групу платників податків; вид їх діяльності й об'єкт оподаткування. Платник податків вправі використати податкову пільгу з моменту виникнення відповідних підстав для її застосування й у період усього строку її дії. Характеристика податкових пільг повинна бути заснована на рівності в оподаткуванні. При наданні пільг критерієм повинне бути матеріальне становище суб'єкта оподаткування. Навряд чи є правомірними підстави для надання пільг, якщо вони не пов'язані з майновим положенням. Класифікація податкових пільг може здійснюватися за різними принципами. П. 30.9 ст. 30 цього Кодексу закріплює порядок надання податкових пільг. Перше звільнення використовується підчас розрахунку суми податку, тоді як знижка передбачає зменшення вже розрахованої суми на певний розмір. Податкова пільга надається шляхом: 1) вирахування (вилучення) - вид пільги, при якій здійснюється виділення окремих складових частин із загального об'єкта оподаткування з метою зменшення на розмір об'єкта при нарахуванні й сплаті податку та збору. Цей вид пільги характеризується тим, що механізм надання пільг проектується на об'єкт оподаткування, який безпосередньо зменшується. Подібні зменшення об'єкта з метою оподаткування можна класифікувати: а) за видами платників: повні - надаються всім платникам; часткові - надаються певним категоріям платників; б) за строками: постійні - діючі постійно протягом тривалого періоду часу; тимчасові - діючі протягом певного, обмеженого періоду (підприємства з іноземними інвестиціями); надзвичайні - надаються у зв'язку з появою певних раптових обставин; в) за елементами об'єкта: майнові - відрахування певної частини оподатковуваного майна; прибуткові відрахування - застосовуються до частини доходу платника; залежно від виду діяльності; 2) знижки - вид пільги в області оподаткування, що зменшує суму податку та збору на певні величини. Сукупність цих величин, що становлять основу знижки, визначається сумою видатків платника, які законодавець виводить з-під оподаткування шляхом зменшення на еквівалентну суму податкової бази. У такий спосіб реалізується зацікавленість суспільства в певній діяльності платника, стимулюються його видатки в певному напрямі. Стаття 31. Строк сплати податку та збору 31.1. Строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов'язку платника податку із сплати конкретного виду податку і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно. Момент виникнення податкового обов'язку платника податків, у тому числі податкового агента, визначається календарною датою. 31.2. Строк сплати податку та збору обчислюється роками, кварталами, місяцями, декадами, тижнями, днями або вказівкою на подію, що повинна настати або відбутися. 31.3. Строк сплати податку та збору встановлюється відповідно до податкового законодавства для кожного податку окремо. Зміна платником податку, податковим агентом або представником платника податку чи контролюючим органом встановленого строку сплати податку та збору забороняється, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідності до ст. 67 Конституції України платник податків зобов'язаний вчасно й у повному розмірі сплачувати податки. Таким чином, своєчасна сплата податків і зборів є одним з основних обов'язків платника податків. З метою реалізації обов'язків платника податків Податковий кодекс України встановлює строки сплати податку. Строком сплати податку визнається період часу, що починається з моменту виникнення податкового обов'язку платника податків і закінчується моментом закінчення строку сплати п одатку. Податки, які сплачуються протягом певного строку, встановлених календарною датою. Їх можна розділити на: а) декадні податки - сплачуються один раз на десять днів; б) щомісячні податки - сплачуються один раз на місяць; в) щоквартальні податки - сплачуються один раз на квартал; г) піврічні податки - сплачуються один раз у півроку; д) щорічні податки - сплачуються один раз на рік. Платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового обов'язку, зазначену в наданій ним податкової декларації, протягом десяти календарних днів, що спливають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Стаття 32. Зміна строку сплати податку та збору 32.1. Зміна строку сплати податку та збору здійснюється шляхом перенесення встановленого податковим законодавством строку сплати податку та збору або його частини н а більш пізній строк. 32.2. Зміна строку сплати податку здійснюється у формі: відстрочки; розстрочки; податкового кредиту. 32.3. Зміна строку сплати податку не скасовує діючого і не створює нового податкового обов'язку. Зміною строку сплати податку й збору визнається перенесення вповноваженим органом установленого строку сплати податку (збору) на більш пізній. Зміна строку не скасовує існуючого й не створює нового обов'язку щодо сплати податку й збору. Зміна строку сплати податку й збору здійснюється за рішенням органів, у компетенцію яких входить прийняття відповідних рішень: 1. відстрочка являє собою перенесення граничного строку сплати повної суми податку на більш пізній строк. Відстрочка щодо сплати податку (збору) може бути представлена по одному або декількох податках. Відповідно до ст. 100 цього Кодексу розстроченням, відстроченням грошових зобов'язань або податкового боргу є перенесення строків сплати платником податків його грошових зобов'язань або податкового боргу під проценти, розмір яких дорівнює розміру пені, визначеному цим Кодексом; 2. розстрочка являє собою розподіл суми податку на певні частини із встановленням строків сплати цих частин. Розстрочені суми грошових зобов'язань або податкового боргу (в тому числі окремо - суми штрафних санкцій) погашаються рівними частками, починаючи з місяця, що настає за тим місяцем, у якому прийнято рішення про надання такого розстрочення. Підставою для розстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу платника податків, згідно з п. 100.4 ст. 100 цього Кодексу, є надання ним доказів існування обставин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, що свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу такого платника податків, а також економічного обґрунтування, яке свідчить про можливість погашення грошових зобов'язань та податкового боргу та/або збільшення податкових надходжень до відповідного бюджету внаслідок застосування режиму розстрочення, протягом якого відбудуться зміни політики управління виробництвом чи збутом такого платника податків; 3. податковий кредит визначається як сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду. Стаття 33. Податковий період 33.1. Податковим періодом визнається встановлений цим Кодексом період часу, з урахуванням якого відбувається обчислення та сплата окремих видів податків та зборів. 33.2. Податковий період може складатися з кількох звітних періодів. 33.3. Базовий податковий (звітний) період - період, за який платник податків зобов'язаний здійснювати розрахунки податків, подавати податкові декларації (звіти, розрахунки) та сплачувати до бюджету суми податків та зборів, крім випадків, передбачених цим Кодексом, коли контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника податку. Податковим періодом є період (календарний рік або інший строк), протягом і після закінчення якого визначається податкова база й обчислюється сума податку, що підлягає сплаті платником податків. Податковим періодом є строк, протягом якого формується податкова база. Податковий період необхідно відрізняти від звітного періоду. Із самого початку податковий період не пов'язується з періодом формування об'єкта оподаткування. На підставі податкового періоду й особливостей його застосування забезпечується періодичне надходження податків у бюджети за підсумками фактичної діяльності платника в податковому періоді. Податковий період встановлюється для кожного податку окремо відповідним законодавчим актом, що закріплює даний податок. Податковий період може рівнятися календарному року або становити інший строк відповідно до характеру й особливостей конкретного податку. Найчастіше податковий період збігається зі звітним. Але в деяких випадках їх необхідно розмежовувати. Підставою такого розмежування є збіг або розбіжність обов'язку щодо сплати податку й обов'язку звітності щодо сплати цього податку. Стаття 34. Види податкового періоду 34.1. Податковим періодом може бути: 34.1.1. календарний рік; 34.1.2. календарний квартал; 34.1.3. календарний місяць; 34.1.4. календарний день. Податкові періоди можна класифікувати за деякими підставами: за строками (річний податковий період; квартальний податковий період; місячний податковий період; інші податкові періоди, пов'язані зі сплатою податку одноразово; сплатою податку за підсумками складених періодів - кілька років тощо). Стаття 35. Порядок сплати податків та зборів 35.1. Сплата податків та зборів здійснюється в грошовій формі у національній валюті України, крім випадків, передбачених цим Кодексом або законами з питань митної справи. 35.2. Сплата податків та зборів здійснюється в готівковій або безготівковій формі, крім випадків, передбачених цим Кодексом або законами з питань митної справи. 35.3. Порядок сплати податків та зборів встановлюється цим Кодексом або законами з питань митної справи для кожного податку окремо. Згідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України. Валютою України визнаються грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, а також в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших фінансових установах на території України. Сплата податку - це сукупність дій платника податків щодо фактичного внесення сум податку, що підлягають сплаті до відповідного бюджет. Нині податки та збори сплачуються в грошовій формі - готівкою чи у безготівковій формі. У більшості випадків сплата податків провадиться в національній валюті України (гривнях) із застосуванням безготівкової форми розрахунків, шляхом перерахування коштів з розрахункового рахунку платника на відповідний бюджетний рахунок. При сплаті митних платежів кошти можна перераховувати на депозит митного органу. Фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності під час здійснення господарських операцій за своїм розсудом можуть використати як безготівкову, так і наявну форму розрахунків. Згідно з «Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» безготівкові розрахунки є перерахуваннями певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахуваннями банками з доручення підприємств і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою в касу банку, на рахунки одержувачів коштів. Стаття 36. Податковий обов'язок 36.1. Податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. 36.2. Податковий обов'язок виникає у платника за кожним податком та збором. 36.3. Податковий обов'язок є безумовним і першочерговим стосовно інших неподаткових обов'язків платника податків, крім випадків, передбачених законом. 36.4. Виконання податкового обов'язку може здійснюватися платником податків самостійно або за допомогою свого представника чи податкового агента. 36.5. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку несе платник податків, крім випадків, визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи. Поняття податкового обов'язку є однією із центральних категорій податкового права. Державне управління у сфері фінансів вимагає підпорядкування суб'єкта вимозі управомоченої особи, а точніше - вимозі органів, які здійснюють фінансову діяльність держави. Саме тому правове регулювання відносин в області фінансової діяльності держави орієнтовано на однобічні владні приписи державних органів щодо суб'єктів, що беруть участь у сфері фінансової діяльності держави. Владність приписів державних органів складається насамперед у тому, що вони приймають рішення, обов'язкові для іншої сторони правовідносин, і приймаються ці рішення в межах повноважень, які делеговані такому органу саме державою. Характерною рисою податково-правового регулювання є юридична нерівність суб'єктів. Ця риса базується на нееквівалентній природі фінансових відносин, що відображається у змісті й структурі прав і обов'язків суб'єктів податкового права, коли одні суб'єкти мають владні повноваження стосовно інших. Держава або уповноважений нею орган реалізує свою компетенцію через владні приписи, тоді як інша сторона реалізує компетенцію, що обумовлюється компетенцією владної сторони, податкових правовідносин. Особливості таких відносин визначаються державним примусом, специфічними санкціями. Так, у разі порушення платником податкового обов'язку податковий орган має право застосовувати певні санкції. Невиконання цього з боку податкового органу є невиконанням функцій, якими такі органи наділені державою. Обов'язки суб'єктів у податкових правовідносинах виступають як стабільні, що закріплюються насамперед у нормативному правовому акті. Навіть тоді, коли обов'язок суб'єктів встановлюється актами індивідуального регулювання, його зміст виступає як деталізація вимог, що містяться в нормативних актах. До особливостей обов'язків, що випливають із податкових правовідносин, можна віднести також їх складний характер. Сам обов'язок платника становить найчастіше систему обов'язків та реалізується через обов'язок ведення податкового обліку, обов'язок сплати податків і зборів, обов'язок податкової звітності. Сплата податку являє собою реалізацію основного обов'язку платника податків і може бути розглянута як податковий обов'язок у вузькому значенні. Однак податковий обов'язок у широкому значенні включає: 1) обов'язок з ведення податкового обліку; 2) обов'язок щодо сплати податків і зборів; 3) обов'язок з податкової звітності. Податковий обов'язок у широкому значенні може бути диференційований і за видовими обов'язками платника податків, що виникають по кожному податку або збору. Сукупність же подібних окремих обов'язків і буде становити комплекс податкових обов'язків платника податків або податковий обов'язок у широкому значенні. Стаття 37. Виникнення, зміна і припинення податкового обов'язку 37.1. Підстави для виникнення, зміни і припинення податкового обов'язку, порядок і умови його виконання встановлюються цим Кодексом або законами з питань митної справи. 37.2. Податковий обов'язок виникає у платника податку з моменту настання обставин, з якими цей Кодекс та закони з питань митної справи пов'язує сплату ним податку. 37.3. Підставами для припинення податкового обов'язку, крім його виконання, є: 37.3.1. ліквідація юридичної особи; 37.3.2. смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою; 37.3.3. втрата особою ознак платника податку, які визначені цим Кодексом; 37.3.4. скасування податкового обов'язку у передбачений законодавством спосіб. Обов'язок щодо сплати податку або збору виникає, змінюється та припиняється за наявності підстав, установлених податковим законодавством. Важливо враховувати, що в податкових правовідносинах діє розширювальний принцип, принцип дозволеної поведінки, тобто йдеться про сукупність дій, прямо закріплених Податковим кодексом України. Водночас подібне положення закріплює й певні гарантії, установлюючи межі для контролюючих органів. Підстави виникнення, зміни й припинення обов'язків платника податків як об'єкта контролю повинні бути встановлені тільки податковими законами. Існує чотири підстави припинення податкового обов'язку: 1) належне виконання податкового обов'язку; 2) ліквідація юридичної особи - платника податків; 3) смерть або оголошення особи померлою; 4) втрата особою ознак, що визначають його як платника податків. Припинення податкового обов'язку сплатою податку платником податків відображає загальне положення теорії права про те, що будь-який обов'язок припиняється належним виконанням. Три інших підстави припинення податкового обов'язку фактично пов'язані з відсутністю особи, зобов'язаної сплачувати податки й збори (смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи). У деяких випадках як підстава припинення податкового обов'язку розглядається скасування податку. Однак навряд чи тут зовсім однозначна ситуація. Дійсно, обов'язок щодо сплати податку припиняється, але тільки відносно періоду, що випливає за скасуванням податку, а не відносно минулого періоду, адже в остаточному підсумку й обов'язку щодо сплати податку з моменту його скасування не існує. У встановлених законодавством випадках припинення податкового обов'язку може здійснюватися шляхом взаємозаліків з бюджетом шляхом напряму сум переплат по одному податку в рахунок погашення недоїмки по іншому або майбутніх платежів по цьому ж податку. Стаття 38. Виконання податкового обов'язку 38.1. Виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк. 38.2. Сплата податку та збору здійснюється платником податку безпосередньо, а у випадках, передбачених податковим законодавством, - податковим агентом, або представником п латника податку, або банком на підставі податкової поруки. 38.3. Спосіб, порядок та строки виконання податкового обов'язку встановлюються цим Кодексом та законами з питань митної справи. Виконання податкового обов'язку в широкому сенсі припускає реалізацію всієї системи обов'язків платника податків, пов'язаних зі сплатою податків і зборів (обов'язку щодо обліку, сплати й звітності). У вузькому змісті виконання податкового обов'язку означає своєчасну й повну сплату податків. Однак сплата податку опосередковується діями й щодо обліку, обчислення податкового окладу, тобто всім комплексом обов'язків платника податків, які становлять податковий обов'язок у широкому значенні слова. Переважно виконання податкового обов'язку розглядається саме як сплата податку. Виконання податкового обов'язку припускає сукупність дій платника податків і інших осіб щодо обліку, сплати й звітності у відповідних формах і строках. Форма виконання податкового обов'язку припускає конкретизацію її за цілим рядом складових. 1. Податковий обов'язок повинен бути виконаний відповідною особою. У цьому випадку насамперед йдеться безпосередньо про зобов'язану особу. Однак у ряді випадків законодавство закріплює реалізацію податкового обов'язку за представниками платника податків або безпосередньо податковими органами. 2. Реалізація податкового обов'язку платником податків здійснюється на добровільній основі, що базується на згоді платників у формуванні централізованих грошових фондів. Реалізація добровільності при виконанні податкового обов'язку коректується залежно від типу платника, визначає характер і зміст дій його за конкретними видами податкових обов'язків. Добровільне виконання податкового обов'язку юридичними особами припускає сукупність активних дій щодо обліку, обчислення суми податку, перерахуванню її в бюджети, наданню податкової звітності. Водночас виконання податкового обов'язку фізичними особами відрізняється від даного порядку. Здійснення дій, пов'язаних з обліком, сплатою й звітністю в цьому випадку може здійснюватися як безпосередньо фізичними особами, так і їх представниками, податковими органами. Примусовість виступає вже як спосіб забезпечення добровільності при сплаті податку й використовується вже, коли йдеться про податкове правопорушення. Примусове виконання податкового обов'язку пов'язано, фактично, з вилученням коштів платника податків у рахунок його обов'язку й боргу. У цьому випадку мова вже йдеться не про справляння податку, а про стягнення як його, так і сум донарахувань. Примусовість при сплаті податку пов'язана вже з утворенням податкового боргу. Примусове виконання податкового обов'язку обумовлюється або затримкою сплати податку, несплатою його у встановлений законодавством строк, або сплатою його у встановлений строк, але в меншому розмірі. Примусове виконання може поширюватися й на обов'язки, що пов'язані з податковою звітністю, наданням податкових декларацій. 3. Реалізація податкового обов'язку в цілому обумовлює виконання повним обсягом і всіх дій, пов'язаних з податковим обліком і звітністю. Тільки в цьому випадку можна оворити про безумовно завершене виконання податкового обов'язку. 4. Податковий обов'язок повинен бути виконаний у відповідні, встановлені законодавством строки. Деталізація даної процедури припускає уточнення виконання податкового обов'язку з урахуванням характеру податкових періодів і типу податку, можливість використання авансових платежів. 5. Виконання податкового обов'язку припускає неодмінний облік способу й форми її реалізації. Дана проблема, з одного боку, проста, з іншого - досить багатогранна. Природно, класичним способом сплати податку є перерахування коштів. 6. Сплата податку здійснюється в національній валюті. У деяких випадках допускається застосування при обчисленні податкового обов'язку іноземних валют. Однак це припускає обов'язковий перерахунок у національну валюту при безпосередній сплаті податку або пов'язане зі сплатою специфічних платежів податкового характеру при перетинанні митного кордону. Стаття 39. Методи визначення та порядок застосування звичайної ціни 39.1. Звичайна ціна на товари (роботи, послуги) збігається з договірною ціною, якщо інше не встановлено цим Кодексом і не доведено зворотне, в тому числі в результаті неможливості визначення звичайної ціни із застосуванням положень пунктів 39.3 - 39.4 цієї статті. Звичайна ціна застосовується у разі здійснення платником податків: а) бартерних операцій; б) операцій з пов'язаними особами; в) операцій з платниками податків, що застосовують спеціальні режими оподаткування або інші ставки, ніж основна ставка податку на прибуток, або не є платником цього податку, крім фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності; г) в інших випадках, визначених цим Кодексом. 39.2. Визначення звичайної ціни у випадках, встановлених цим Кодексом, здійснюється за одним з методів, вказаних в цьому пункті. Встановлюються такі методи визначення з вичайної ціни: а) порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу); б) ціни перепродажу; в) "витрати плюс"; г) розподілення прибутку; ґ) чистого прибутку. При визначенні звичайної ціни згідно з методами, встановленими цим пунктом, використовується інформація про ціни в операціях між непов'язаними особам у співставних умовах на відповідному ринку товарів (робіт, послуг). При цьому умови визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами істотно не впливає на ціни, які отримуються в результаті застосування методів, встановлених цим пунктом. 39.3. У разі відсутності даних для застосування зазначених методів визначення звичайної ціни така ціна може бути визначена виходячи з результатів незалежної оцінки майна та майнових прав, яка проводиться суб'єктом оціночної діяльності відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні". 39.4. За методом порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу) застосовується ціна, яка визначається за ціною на ідентичні (а за їх відсутності - однорідні) товари (роботи, послуги), що реалізуються (придбаваються) не пов'язаній з продавцем (покупцем) особі за звичайних умов діяльності. Для визначення звичайної ціни товару (роботи, послуги) згідно з методом порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у порівнянних умовах на відповідному ринку товарів (робіт, послуг). Враховуються, зокрема, такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії); обсяг функцій, що виконуються сторонами; умови розподілу між сторонами ризиків і вигод; строки виконання зобов'язань; умови здійснення платежів, звичайних для такої операції; характеристика ринку товарів, на якому здійснено господарську операцію; бізнес-стратегія підприємства; звичайні надбавки чи знижки до ціни під час укладення договорів між непов'язаними особами, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються порівнянними, якщо відмінність між такими умовами істотно не впливає на ціну або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні під час укладення договорів між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни, зокрема знижки, зумовлені сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів. Якщо товари (роботи, послуги), стосовно яких визначається звичайна ціна, ідентичні (за їх відсутності - однорідні) товарам (роботам, послугам), які прилюдно пропонуються до продажу, або мають ціни, встановлені на організованому ринку цінних паперів, або мають біржову ціну (біржове котирування), визначення звичайної ціни, в установленому в абзаці першому цього пункту порядку, здійснюється з урахуванням таких факторів. 39.5. Згідно з методом ціни перепродажу застосовується договірна ціна товарів (робіт, послуг), визначена під час подальшого продажу таких товарів (робіт, послуг) покупцем третій особі, за вирахуванням відповідної націнки та витрат, пов'язаних із збутом. 39.6. За методом "витрати плюс" застосовується ціна, що складається з собівартості готової продукції (товарів, робіт, послуг), яку визначає продавець, і відповідної націнки, звичайної для відповідного виду діяльності за співставних умов. Мінімальний розмір націнки може бути визначено на законодавчому рівні. 39.7. Відповідно до методу розподілення прибутку визначається прибуток від операції, який повинен бути розподілений між її учасниками. Такий прибуток розподіляється на економічно обґрунтованій основі, що наближує цей розподіл до розподілу прибутку, який отримали б учасники операцій, якби були непов'язаними особами. 39.8. Метод чистого прибутку ґрунтується на порівнянні показників рентабельності операції, які розраховуються на підставі відповідної бази (такої як витрати, обсяг реалізації, активи), з аналогічними показниками рентабельності операцій між непов'язаними особами у співставних економічних умовах відповідно до пункту 39.2 цієї статті. 39.9. Методику визначення звичайної ціни страхового тарифу затверджує центральний орган виконавчої влади з регулювання ринків фінансових послуг, виходячи з положень цієї статті. 39.10. У разі якщо ціни на товари (роботи, послуги) підлягають державному регулюванню згідно із законодавством, звичайною вважається ціна, встановлена відповідно до принципів такого регулювання. Це положення не поширюється на встановлення мінімальної ціни продажу або індикативної ціни. У цьому разі звичайною є ринкова ціна, але не нижче встановленої мінімальної ціни продажу або індикативної ціни. 39.11. Для визначення звичайних цін на товари (роботи, послуги) використовуються офіційні джерела інформації, у тому числі: 39.11.1. статистичні дані державних органів і установ; 39.11.2. ціни спеціалізованих аукціонів з торгівлі окремими видами продукції, біржові котирування; 39.11.3. довідкові ціни спеціалізованих комерційних видань та публікацій, у тому числі електронних та інших банків даних; 39.11.4. звіти та довідки відділів з економічних питань у складі дипломатичних представництв України за кордоном; 39.11.5. інші інформаційні джерела, що визнаються офіційними в установленому порядку. 39.12. Якщо продаж (відчуження) товарів здійснюється у примусовому порядку згідно із законодавством, звичайною є ціна, отримана під час такого продажу. 39.13. Для товарів (супутніх послуг), раніше ввезених на митну територію України у митному режимі імпорту або реімпорту, звичайною ціною продажу (поставки) на митній території України вважається ринкова ціна, але не нижче митної вартості товарів (супутніх послуг), з якої були сплачені податки та збори під час їх митного оформлення. 39.14. Обов'язок доведення того, що ціна договору (правочину) не відповідає рівню звичайної ціни, покладається на орган державної податкової служби у порядку, встановленому законом. Під час проведення перевірки платника податку орган державної податкової служби має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого цього пункту. 39.15. У разі відхилення договірних цін у податковому обліку платника податків у бік збільшення або зменшення від звичайних цін менше ніж на 20 відсотків, таке відхилення не може бути підставою для визначення (нарахування) податкового зобов'язання, коригування від'ємного значення об'єкта оподаткування або інших показників податкової звітності. Визначені із застосуванням звичайних цін база, об'єкт оподаткування та інші показники податкового обліку використовуються органами державної податкової служби для проведення розрахунку податкових зобов'язань, коригування від'ємного значення об'єкта оподаткування або інших показників податкової звітності за результатами проведення перевірки. За результатами цієї перевірки приймається відповідне податкове повідомлення-рішення. У разі коли платник податків розпочинає процедуру оскарження цього податкового повідомлення- рішення, або несплати відповідної суми, визначеної в такому податковому повідомленні-рішенні, протягом строків, встановлених цим Кодексом податкове повідомлення-рішення вважається відкликаним. Керівник органу державної податкової служби зобов'язаний звернутися до суду з позовом про нарахування та сплату податкових зобов'язань, коригування від'ємного значення об'єкта оподаткування або інших показників податкової звітності. 39.16. Великий платник податків має право звернутися до центрального органу державної податкової служби із заявою про укладення договору про ціноутворення для цілей оподаткування. Договір про ціноутворення для цілей оподаткування є договором між зазначеним платником податків та центральним органом державної податкової служби про порядок визначення цін (методів) відповідно до цієї статті та її застосування для цілей оподаткування протягом строку дії такого договору. Порядок укладення та виконання таких договорів встановлюється Кабінетом Міністрів України. 39.17. Під час проведення аукціону (тендера) звичайною вважається ціна, яка склалася за результатами такого аукціону (тендера). У Податковому кодексі розмежовано поняття «звичайної ціни» та «ринкової ціни» на товари (роботи, послуги). Визначення звичайної ціни міститься в пп. 14.1.71 цього Кодексу, відповідно до якого під звичайною ціною слід розуміти «ціну товарів (робіт, послуг), визначену сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом». Вважається, що якщо не доведено зворотне, звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін, тобто «цін, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності ? однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах» (пп. 14.1.219. Податкового кодексу). Окремо також визначені поняття «звичайної процентної ставки за депозит (вклад)» та «звичайної ставки проценту за кредит». Таким чином, Податковий кодекс прирівнює звичайну ціну до ціни договору та відповідно ринкової ціни, крім випадків, прямо встановлених цим Кодексом, і якщо не доведено зворотне. Загалом ст. 39 Податкового кодексу розширює положення, які містилися в п. 1.20 Закону «Про оподаткування підприємств». 39.1. У цьому пункті закріплюються загальне правило, за яким звичайна ціна збігається з договірною ціною, що в більшості випадків відповідає реаліям господарських операцій. Однак слід розуміти, що за певних умов договірна ціна може не відповідати ринковій ціні або бути відсутньою внаслідок впливу на неї таких чинників, як юридична чи фактична залежність однієї особи від іншої або обох осіб від третьої особи, існування специфічних економічних (комерційних) умов або примусового відчуження майна. Тому цим пунктом встановлюється перелік операцій, до яких застосовуються ринкові ціни. Застосування звичайної ціни до бартерних операцій обумовлено тим, що така господарська операція може не передбачати фіксацію ціни в договорі внаслідок «проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у негрошовій формі в рамках одного договору» (пп. 14.1.10. Податкового кодексу). Відповідно до частини 3 статті 180 Господарського кодексу України (436-15) ціна є істотною умовою господарського договору, проте «якщо за умовами господарського договору сплата грошових коштів не передбачається, то до такого договору частина 3 статті 180 Господарського кодексу (436-15) в частині ціни як істотної умови застосовуватись не може, оскільки зазначення ціни в такому договорі не створює прав та обов'язків сторін»1. У зв'язку з цим для визначення ціни такої операції для цілей оподаткування застосовується категорія звичайної ціни. Застосування обумовлено тим, що взаємовідносини між такими особами можуть впливати на умови або економічні результати та відповідно на договірну ціну між ними, що призводить до відхилення ціни договору від рівня ринкових цін. Під пов'язаними особами слід розуміти «юридичні та/або фізичні особи, взаємовідносини між якими можуть впливати на умови або економічні результати їх діяльності чи діяльності осіб, яких вони представляють» і які відповідають будь-якій з ознак, встановлених пп. 14.1.159 Податкового кодексу. Поняття контролю має широке застосування при визначенні того, чи є особи пов'язаними, і включає як безпосередній, так і опосередкований контроль (через інших пов'язаних осіб), охоплюючи такі якісні характеристики, як володіння та вплив. Зокрема, до таких осіб відносяться материнські компанії (пп. 14.1.103 Податкового кодексу) та юридичні особи, які знаходяться під контролем таких осіб; юридичні особи, які контролюються однією і тією ж материнською компанією; платник податку та фізична особа або члени її сім'ї, які здійснюють контроль над таким платником податку; платник податку та посадова особа платника податку уповноважена здійснювати від імені платника податку юридичні дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення правових відносин, а також члени її сім'ї; учасники об'єднання підприємств та інші платники податку, які відповідають вимогам пп. 14.1.159 Податкового кодексу. Використання цін, відмінних від ринкових, в операціях з платниками податків, що застосовують спеціальні режими оподаткування або інші, ніж основна ставки податку на прибуток, або не є платником податку, може бути інструментом ухилення від сплати податку або неправомірного зниження податкових зобов'язань, тому застосування звичайних цін в операціях між такими платниками податку спрямовано на забезпечення справедливої сплати податкових зобов'язань. Ця норма стосується як юридичних (у тому числі нерезидентів), так і фізичних осіб (крім фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності). До інших випадків застосування звичайних цін, визначених цим Кодексом, відносяться, зокрема але не виключно, деякі операції із заставленим майном (пп. 92.1 Податкового кодексу), деякі операції з надання/отримання безповоротної фінансової допомоги (пп. 135.5.4 Податкового кодексу), визнання витрат подвійного призначення при страхуванні певних видів ризиків (140.1.6 Податкового кодексу), обчислення первісної вартості об'єктів основних засобів (п. 146.7-146.10 Податкового кодексу), деякі операції з відчуження об'єктів основних засобів (п. 146.14 Податкового кодексу), оцінка вартості об'єкта нерухомості, що купується разом із землею (п. 147.3 Податкового кодексу), визначення доходу, отриманого внаслідок продажу або іншого відчуження землі (п. 147.5 Податкового кодексу), продаж неприбутковою організацією товарів, виконання робіт, надання послуг (п. 157.15 Податкового кодексу), безоплатне отримання товарів, робіт, послуг (пп. 164.2.17, п. 189.1 Податкового кодексу), нарахування (надання) доходів у будь-якій негрошовій формі (п. 164.5 Податкового кодексу), визначення вартості застрахованого майна та розміру шкоди при страховій виплаті (п. 165.1 Податкового кодексу), здійснення натуральних виплат у рахунок оплати праці фізичним особам (п. 189.1 Податкового кодексу), продаж вживаного транспортного засобу (п. 189.3 Податкового кодексу). При таких операціях звичайна ціна переважно застосовується як нижня границя оцінки вартості відповідних операцій. Іноді визначення звичайної ціни є неможливим через відсутність ідентичних (однорідних) товарів (робіт, послуг), унікальність функцій, які виконують сторони операції, застосування цінних нематеріальних активів та інших випадках, які зумовлюють відсутність можливості використовувати інформацію про ціни в операціях між непов'язаними собам у співставних умовах на відповідному ринку. У такому випадку цей Податковий кодекс відсилає до загального правила, яким встановлено, що звичайна ціна збігається з договірною ціною. 39.2. Методи визначення звичайної ціни для цілей оподаткування встановлені на основі міжнародної практики з урахуванням Методики трансферного ціноутворення для багатонаціональних підприємств та податкових адміністрацій Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Сутність методів визначення звичайних цін розкривається в таких пунктах ст. 39 Податкового кодексу (див. коментар до п. 39.4-39.8 Податкового кодексу). Податковим кодексом не встановлюється черговість застосування методів визначення звичайних цін, що дозволяє платнику податку застосовувати найбільш прийнятний та ефективний метод для певного виду операцій. Визначення звичайної ціни базується на принципі ринкової ціни (так званий «принцип витягнутої руки» в Типовій конвенції ОЕСР про уникнення подвійного оподаткування доходів і капіталу), за яким ціна на товари (в тому числі фактори виробництва), роботи і послуги в операціях між пов'язаними особами та інших операціях, встановлених п. 39.1 Податкового кодексу, повинна відповідати ціні, за якою б передавалися відповідні товари, роботи і послуги виробництва між непов'язаними особами у співставних економічних умовах. При визначенні ступеня співставності розглядається поведінка непов'язаних компаній за аналогічних умов. Непов'язані компанії беруть участь у певній операції лише за тієї умови, якщо у них немає альтернативного варіанта, який би був більш привабливим: продавець не погодиться на ціну, нижчу за ціну, яку готові заплатити інші споживачі, а покупець не погодиться на ціну, яка є вищою, ніж ціна, яку готові запропонувати інші продавці. При цьому непов'язані особи оцінюють різницю в умовах, які можуть бути запропоновані за альтернативних варіантів, і вплив цих умов на ціну або прибуток від операції. Для визначення співставності умов враховуються такі характеристики, як характер майна, яке передається, або послуг, які надаються; функції, які виконують сторони (з урахуванням відповідних активів, які використовуються, та ризиків, які бере на себе кожна зі сторін); умови договору; економічні умови, в яких діють сторони та ділові стратегії сторін. Ступінь важливості кожного з цих факторів при аналізі співставності залежить від характеру операції та методу визначення звичайної ціни. За своєю суттю аналіз цих п'яти факторів є двогранним, тобто він включає аналіз факторів, які випливають на операцію платника податку, до якої застосовується звичайна ціна, та аналіз факторів, які впливають на операцію між непов'язаними особами. Різниця в характері майна, яке передається, або послуг, які надаються, часто безпосередньо впливає на їх ринкову ціну. Така різниця в характері об'єкта операції є найбільш суттєвим фактором при застосуванні порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу) та менш суттєвим фактором при застосуванні інших методів визначення звичайних цін. Зокрема, враховуються такі характеристики: для матеріальних активів - фізичні характеристики, якість та надійність, наявність на складі та можливий обсяг поставки; для робіт та послуг - характер та зміст робіт та послуг; для нематеріальних активів - форма операції (наприклад, ліцензування або продаж), тип активів (наприклад, патенти, торгові марки чи ноу-хау), строки та обмеження у використанні та потенційні вигоди від використання таких активів. В операціях між непов'язаними особами ціна достатньо точно відображає розподіл функцій між сторонами, тому при аналізі співставності здійснюється порівняння функцій осіб. Функції, які порівнюються, зокрема, включають таке: проектування або дизайн, виробництво, складання (монтаж, установка), науково-дослідні роботи, сервісне обслуговування, закупівлі, розповсюдження, маркетинг, реклама, транспортування, фінансування та управління. При функціональному аналізі також аналізуються активи, як використовуються при виконанні відповідних функцій, наприклад необоротні активи та обладнання, цінні нематеріальні активи, та характеристики цих активів, такі як вік, ринкова вартість, розташування, права власності тощо. Крім активів, також аналізуються відповідні ризики сторін, такі як ринкові ризики (коливання цін на сировину та цін на готову продукцію), ризики та втрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю (інвестиції в необоротні активи), ризики, пов'язані з науково-дослідною діяльністю, фінансові ризики (коливання обмінного курсу або облікової ставки), кредитний ризик тощо. В умовах договору прямо або непрямо закріплюється розподіл обов'язків, ризиків та вигод між сторонами. Аналіз умов договору є частиною функціонального аналізу, описаного вище. Крім того, може аналізуватися переписка або переговори між сторонами. За відсутності договору в письмовому вигляді аналізується поведінка сторін та економічні принципи, які зазвичай регулюють відносини між непов'язаними особами за співставних умов. Для досягнення співставності необхідно, щоб ринки, на яких діють непов'язані особи та пов'язані особи, були співставними. Спочатку визначаються відповідні ринки або ринок з урахуванням наявності відповідних замінників товарів або послуг. Економічними умовами, які визначають співставність ринків, є географічне розташування, розмір ринків, конкуренція на ринках та конкурентні позиції продавців і покупців на цих ринках, наявність (та відповідний ризик) замінників товарів або послуг, рівень попиту та пропозиції на ринку загалом та у відповідних регіонах або сегментах ринку (за необхідності), купівельна сила споживачів, характер та ступінь державного регулювання на ринку, витрати виробництва, в тому числі витрати на землю, працю та капітал, рівень ринку (оптовий чи роздрібний), період та час укладання угоди тощо. Відповідний ринок може бути регіональними ринком, що охоплює території кількох країн, якщо продукція є гомогенною, ринок країни або навіть окремі сектори цього ринку. Аналіз ділової стратегії включає аналіз різноманітних аспектів діяльності платника податку, таких як інновації та розробка нових продуктів, ступінь диверсифікації, схильність до ризику тощо. До ділових стратегій також включаються схеми проникнення на ринок та стратегії збільшення частки ринку, що може призвести до зниження прибутків внаслідок зменшення цін для кінцевих споживачів або збільшення витрат (заснування бізнесу, маркетинг тощо) в очікуванні більших прибутків у майбутньому. При цьому податкові органи оцінюють професійність ділової стратегії та реальне дотримання цієї стратегії, а також чи є реалістичним очікування більших прибутків від такої стратегії у найближчому майбутньому. 39.3. Незалежна оцінка майна та майнових прав визначена додатковим способом визначення звичайної ціни для цілей оподаткування. Закон України від 2001 р. N 47 «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначає «правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів». Оцінка майна здійснюється на основі положень (національних стандартів) оцінки майна (1440-2003-п, 1442-2004-п, 1655-2006-п, 1185-2007- п), що затверджуються Кабінетом Міністрів України, методик та інших нормативно-правових актів, які розробляються з урахуванням вимог положень (національних стандартів) і затверджуються Кабінетом Міністрів України або Фондом державного майна України2. 39.4. Цей пункт розкриває сутність методу порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу), який застосовується для визначення звичайних цін відповідно до п. 39.2 цього Кодексу. За цим методом ціна на товари, роботи або послуги порівнюється з ціною на товари, послуги або фактори виробництва, які передаються у межах операції між непов'язаними особами у співставних обставинах. Якщо при цьому виявлена різниця в цінах, то це може вказувати, що ціна операції не відповідає рівню ринкових цін, і з метою оподаткування ціна співставної операції між непов'язаними особами може застосовуватися замість ціни відповідної операції. Метод порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу) застосовується за наявності ідентичних (або однорідних) товарів (робіт, послуг). Ідентичні товари (роботи, послуги) визначені в пп. 14.1.80 Податкового кодексу як «товари (роботи, послуги), що мають однакові характерні для них основні ознаки», в тому числі фізичні характеристики; якість та репутація на ринку; країна виробництва (походження); виробник. Однорідні товари (роботи, послуги) визначені в пп. 14.1.131 Податкового кодексу як «товари (роботи, послуги), що не є ідентичними, але мають схожі характеристики і складаються із схожих компонентів, у результаті чого виконують однакові функції порівняно з товарами, що оцінюються, та вважаються комерційно взаємозамінними». При цьому враховуються такі ознаки, як якість та ділова репутація на ринку; наявність торговельної марки; країна виробництва (походження); виробник; рік виробництва; новий чи вживаний; термін придатності. При застосування методу порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу) для порівняння можуть братися як операції цього ж самого платника податку з непов'язаними особами (внутрішнє порівняння) або операції між іншими цілком незалежними від платника податку непов'язаними особами (зовнішнє порівняння). При порівнянні операції враховується більш широкий вплив економічних умов діяльності платника податку, ніж просте порівняння товарів, робіт чи послуг. Перелік таких умов, зазначених в абзаці 2 цього пункту, не є виключним. У випадку відсутності договорів на ринку ідентичних (за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг), які містять умови, співставні з умовами господарської операції, до якої застосовується звичайна ціна, використовуються інші методи визначення звичайних цін. 39.5. Застосування методу ціни перепродажу починається з ціни, за якою товари (роботи, послуги), до яких застосовується звичайна ціна перепродаються непов'язаній особі. З цієї ціни вираховується валовий прибуток від перепродажу, з якого особа, яка перепродає такі товари (роботи, послуги), покриває витрати, пов'язані зі збутом, та отримує відповідну націнку, яка дозволяє покрити інші операційні витрати та отримати адекватний прибуток з огляду на функції, які така особа виконує (з урахуванням використаних активів та прийнятих ризиків). Ціна, яка залишається, після поправки цієї суми на інші витрати, пов'язані з придбанням таких товарів (робіт, послуг) (наприклад, митних платежів), вважається звичайною ціною операції. Цей метод найчастіше використовується при оцінці маркетингових операцій. Відповідна націнка, яка застосовується в методі ціни перепродажу, оцінюється шляхом порівняння такої націнки з націнкою, яку встановлює цей самий платник податку при перепродажу ідентичних (або однорідних) товарів (робіт послуг) непов'язаній особі за співставних умов (внутрішнє порівняння), або націнкою співставних операцій між двома незалежними непов'язаними особами (зовнішнє порівняння). Порівняння операцій при застосуванні методу ціни перепродажу потребує меншого ступеня подібності характеристик товарів (робіт, послугах), ніж метод порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу). При цьому більша вага надається іншим факторам співставності, таким як функції, що виконуються сторонами, економічні умови та інші. Незважаючи на допустимі відмінності в товарах і послугах при використанні методу ціни перепродажу, застосування методу за наявності ідентичних (або однорідних) товарів дає кращий результат. Якщо товари до їх перепродажу проходять етап переробки або суттєвої трансформації (наприклад, перетворення напівфабрикатів на готову продукцію або складання запчастин) або якщо особа, яка перепродає товари або послуги значно змінює нематеріальні активи, пов'язані з таким товаром або послугами (наприклад, торгові марки), метод ціни перепродажу не може застосовуватися. Якщо між купівлею товарів (робіт, послуг) та їх подальшим продажем пройшов тривалий період часу, до аналізу включаються й інші необхідні фактори, такі як зміни на ринку, зміни обмінних курсів, зміни у рівні витрат та інші фактори. Якщо існує певний ланцюг перепродажу товарів або послуг (тобто вони в подальшому продаються більш ніж один раз через різних осіб), то оцінюється весь ланцюг перепродажу, а не лише операція, до якої застосовується звичайна ціна. При визначенні націнки за методом ціни перепродажу також враховується ексклюзивність права перепродажу товарів (робіт, послуг). За умови існування такого виняткового права на перепродаж до відповідної націнки застосовуються поправки для урахування такого виняткового права (залежно від географії використання такого виняткового права та відносної конкурентоспроможності товарів (робіт, послуг) - замінників). 39.6. Метод «витрати плюс» починається з аналізу витрат, понесених постачальником товарів (робіт, послуг). До цих витрат додається відповідна націнка до витрат, яка дозволяє отримати належний рівень прибутку відповідно до виконаних функцій та умов на ринку. Ціна, яка отримується в результаті додавання націнки до вищезазначених витрат, вважається звичайною ціною операції. Націнка до витрат визначається шляхом порівняння з відповідною націнкою у співставній операції цього ж постачальника з непов'язаною особою (внутрішнє порівняння) або з націнкою в операції між іншими незалежними непов'язаними особами (зовнішнє порівняння). Законодавець залишає за собою право визначення мінімального розміру націнки на законодавчому рівні. Порівняння операцій при застосуванні методу «витрати плюс» зазвичай потребує меншого ступеня подібності товарів (робіт, послуг), ніж метод порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу), оскільки менш ймовірно, що незначні відмінності в товарах, роботах чи послугах будуть мати суттєвий вплив на націнку до витрат, на відміну від безпосереднього впливу на ціну. Необхідно звернути увагу на застосування відповідної націнки до бази витрат, яка в цьому пункті визначена як собівартість. Собівартість продукції (робіт, послуг) визначається згідно з положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку 9 «Запаси», 16 «Витрати», 30 «Біологічні активи»3. Собівартість реалізованих товарів визначається відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси»4. До собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) включається виробнича собівартість продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, що складається з прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; інших прямих витрат, а також змінних загальновиробничих та постійних розподілених загальновиробничих витрат; нерозподілені постійні загальновиробничі витрати та наднормативні виробничі витрати. Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюються підприємством5. При цьому платник податку для встановлення переліку та обчислення собівартості може використовувати Методичні рекомендації з формування с обівартості продукції (робіт послуг), розроблені Міністерством промислової політики України за правилами, визначеними національним положенням бухгалтерського обліку6. У методі «витрати плюс» використовуються історичні витрати. Для витрат, які можуть періодично варіюватися (таких як витрати на сировину, оплата праці та транспортні витрат), може використовуватися середнє значення витрат за певний період. Витрати, пов'язані з використанням необоротних активів, також можуть усереднюватися, зокрема у випадку, коли підприємство одночасно виробляє різні види продукції і обсяг виробітку коливається. Якщо існує різниця в бухгалтерському обліку певних груп витрат між операціями, що порівнюються (наприклад, внаслідок різниці в стандартах бухгалтерському обліку нерезидентів), до витрат вносяться відповідні поправки. Цей метод є найбільш прийнятним при передачі комплектуючих між пов'язаними особами, договорів про спільну експлуатацію засобів виробництва, довгострокових угод про купівлю та постачання товарів та у випадку операцій з послугами. Проте якщо існують відмінності в ефективності платника податку та непов'язаних осіб, операція між якими береться для порівняння (що виражається у вищій рентабельності) і ці відмінності неможливо виразити у вигляді поправки до націнки, застосування методу «витрати плюс» не рекомендується. 39.7. Метод розподілення прибутку переважно використовується у тому випадку, якщо операції можуть аналізуватися лише в сукупності (їх неможливо розділити на окремі операції) або якщо особи вступають у партнерські відносини, які передбачають розподіл прибутку від таких відносин між ними. При застосуванні методу розподілення прибутку спочатку визначається спільний прибуток, отриманий у результаті операції між особами (або декількох аналогічних операцій, які підпадають під агрегування). Потім такий прибуток розподіляється між пов'язаними особами на економічно обґрунтованій основі, наближуючи такий розподіл до розподілу прибутку в операції між непов'язаними особами. Такий спільний прибуток може мати форму загального прибутку від операції або залишкового прибутку, тобто прибутку, який неможливо безпосередньо віднести до однієї з пов'язаних осіб, як, наприклад, у випадку із використанням цінних (унікальних) нематеріальних активів. Вклад кожної із сторін такої операції визначається на основі аналізу виконаних функцій (з урахуванням використаних активів та прийнятих ризиків). При цьому для порівняння може братися розподіл прибутку або рентабельність співставних операцій між непов'язаними особами. Якщо спільний прибуток має форму загального прибутку від операції, то такий прибуток розподіляється на основі відносної ваги виконаних функцій (з урахуванням використаних активів та прийнятих ризиків) кожної із сторін операції, що доповнюється, у тій мірі, в якій це можливо, аналізом зовнішніх ринкових даних, які свідчать про те, яким чином непов'язані особи розподілили б між собою прибуток за подібних обставин. Якщо спільний прибуток має форму залишкового прибутку, то він розподіляється у два етапи. На першому етапі кожній з осіб нараховується базовий прибуток, достатній для отримання адекватної рентабельності згідно з типом операції, яку така особа здійснила. Така рентабельність визначається на основі порівняння з рентабельністю аналогічних ринкових операцій між непов'язаними особами. Таким чином, такий базовий прибуток не включає прибутку від використання будь-яких унікальних або цінних активів, якими володіють учасники операції. На другому етапі будь-який прибуток (або збиток), який залишається після першого етапу розподілу прибутку, розподіляється між учасниками операції на основі аналізу фактів та обставин, які вказують на те, яким чином такий залишковий прибуток розподілявся б між непов'язаними особами. 39.8. За методом чистого прибутку аналізується рентабельність за показником чистого прибутку щодо відповідної бази (витрат, продажів, активів), яку отримує платник податку. У застосуванні метод рентабельності операцій за чистим прибутком подібний до методів ціни перепродажу та «витрати плюс», тобто аналізуються функції, відповідні економічні умови тощо. Рентабельність операцій між пов'язаними особами за методом чистого прибутку порівнюється з аналогічною рентабельністю співставних операцій з непов'язаною особою (внутрішнє порівняння) або між іншими незалежними непов'язаними особами (зовнішнє порівняння). 39.9. Цим пунктом центральному органу виконавчої влади з регулювання ринків фінансових послуг надаються повноваження щодо затвердження методики визначення звичайної ціни страхового тарифу. Постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 р. N 157 «Про затвердження Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України» центральним спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг)7. 39.10. Цим пунктом звичайна ціна на товари (роботи, послуги), ціни на які регулюються державою, прирівнюється до регульованої ціни або встановлюється не нижче мінімальної ціни продажу або індикативної ціни. Державне регулювання цін розповсюджується на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги суб'єктів природних монополій та суб'єктів господарювання, які порушують вимоги законодавства про захист економічної конкуренції8. Регулювання цін (тарифів) не поширюється на продукцію, що експортується, нову продукцію, виготовлену із застосуванням запатентованого винаходу та високоефективної технології, створеної спеціально для цієї продукції (протягом трьох років з моменту постановки її на виробництво)9. Розподіл повноважень щодо державного регулювання цін здійснюється на основі Постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 р. N 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)». 39.11. Цим пунктом встановлюються офіційні джерела інформації, які можуть використовуватися при визначення звичайних цін. Цей перелік не є вичерпним. Такі джерела інформації дозволять всебічно та об'єктивно визначити рівень звичайної ціни. Звичайні ціни на товари (роботи, послуги) для застосування їх у податкових або митних цілях установлюються на підставі статистичної оцінки рівня цін реалізації таких товарів (робіт, послуг) на внутрішньому ринку України, яка проводиться уповноваженим державним органом у визначеному ним порядку. Звичайні ціни не можуть встановлюватися органами виконавчої влади, які використовують їх для нарахування та стягнення податків і зборів (обов'язкових платежів) та неподаткових платежів, крім випадків відсутності статистичних даних про рівень цін на окремі види товарів (робіт, послуг)10. Необхідно враховувати, що за даними Держкомстату України відсутня інформація про ціни, а доступна інформація лише щодо індексів цін. Термін «офіційні джерела інформації» не визначено на законодавчому рівні. Для визначення джерел інформації, що визнаються офіційними в установленому порядку, для цілей цього пункту Кодексу можна використовувати положення Закону України від 1992 р. N 48 «Про інформацію», в якому в загальному вигляді визначені джерела інформації, Закону України від 1992 р. N 43 «Про державну статистику» та інших законодавчих актів. 39.12. Ця норма спрямована на прирівнювання звичайної ціни до ціни, отриманої під час примусового продажу (відчуження) товару за умови такого продажу (відчуження). Примусове виконання рішень здійснюється відповідно до Закону України від 21.04.99 р. N 606 «Про виконавче провадження» і покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України11. До заходів примусового виконання рішень, зокрема, відносяться звернення стягнення на майно боржника, вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; накладення арешту на таке майно, вилучення, передача його на зберігання та реалізація такого майна в порядку, встановленому12 законодавством . Продаж (відчуження) майна, на яке звернено стягнення і яке підлягає примусовій реалізації (крім нерухомого майна), здійснюється у порядку, затвердженому наказом Мін'юсту України від 15.07.99 р. N 42/5. Положення про порядок реалізації арештованого н ерухомого майна затверджено наказом Мін'юсту 27.10.99 р. N 68/5. Продаж (у тому числі примусовий) та відчуження заставленого майна здійснюється згідно із Законом України від 02.10.1992 р. N 2654-ХІІ «Про заставу». 39.13. Норми цього пункту Кодексу спрямовані на усунення можливих шляхів мінімізації податкових зобов'язань шляхом заниження ціни продажу товарів (робіт, послуг) нижче їх закупівельної (митної) вартості. До прийняття цього Кодексу Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» не передбачає застосування положень Митного кодексу України (92-15) для визначення рівня звичайних. Тому митна вартість раніше імпортованих в Україну товарів не могла бути визнана достатнім обґрунтуванням рівня звичайних цін таких товарів для визначення бази оподаткування операцій з їх подальшої поставки на митній території України13. На відміну від п. 1.20 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» цим Кодексом передбачено використання митної вартості як одного з елементів визначення рівня звичайної ціни. 39.14. Цим пунктом Кодексу покладається обов'язок доведення того, що ціна договору (правочину) не відповідає рівню звичайної ціни на орган державної податкової служби. До завдань органів державної податкової служби, крім іншого, відноситься здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (далі - податки, інші платежі)14. Для доведення того, що ціна договору (правочину) не відповідає рівню звичайної ціни (податкової оціночної вартості), орган державної податкової служби звертається із заявою (позовною заявою) до суду. Цей пункт спрямований на збалансування інтересів держави і платника податку, зобов'язуючи платника податку обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на бов'язок органу державної податкової служби доводити невідповідність ціни договору (правочину) звичайним цінам, тим самим встановлюючи обов'язковий диспозитивний принцип для платника податку. 39.15. Цим пунктом встановлюються дії органу державної податкової служби в разі виявлення невідповідності цін, застосованих платником податку, рівню звичайних цін за результатами податкової перевірки. Повноваження органів державної податкової служби в разі встановлення фактів невідповідності використаних платником у податковому обліку цін звичайним цінам регулюються Законом України від 04.12.1990 р. N 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні» та іншими законодавчими актами. Податкові органи є органами, уповноваженими здійснювати заходи з погашення податкового боргу15. При цьому, активи платника податків можуть бути примусово стягнені в рахунок погашення його податкового боргу виключно за рішенням суду16. П. 86.8 цього Кодексу встановлює, що податкове повідомлення-рішення приймається керівником податкового органу (його заступником) протягом десяти робочих днів з дня наступного за днем вручення платнику податків акта перевірки у порядку, передбаченому статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень- рішень, а за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки - приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків. Важливою нормою є те, що відхилення договірних цін у податковому обліку платника податку від звичайних цін у бік збільшення або зменшення менше ніж на 20 відсотків не є підставою для невизнання таких цін для цілей оподаткування. Встановлення таких положень відповідає світовій практиці та практиці застосування звичайних цін для цілей Закону України від 03.04.1997 р. N 168/97-ВР 17 «Про податок на додану вартість». 39.16. Норма цього пункту Кодексу спрямована на захист прав платників податків та запобігання конфліктних ситуацій. Існує позитивний світовий досвід застосування таких орм при адмініструванні податків. Зокрема, можливість укладення такого договору та рекомендації щодо його умов містяться в Методиці трансферного ціноутворення для багатонаціональних підприємств та податкових адміністрацій Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). У договорі про ціноутворення для цілей оподаткування встановлюється відповідна система критеріїв (таких як метод, ідентичні або однорідні товари (роботи, послуги) та відповідні поправки до них, основні припущення щодо майбутніх подій) для визначення звичайної ціни операцій, встановлених у п. 39.1 цього Кодексу, впродовж визначеного періоду часу. Можливість укладення договору про ціноутворення для цілей оподаткування передбачена лише для великих платників податків, визначених відповідно до пп. 14.1.24 цього Кодексу як «юридична особа, у якої обсяг доходу від усіх видів діяльності за останні чотири послідовні податкові (звітні) квартали перевищує п'ятсот мільйонів гривень або загальна сума сплачених до Державного бюджету України податків за платежами, що контролюються органами державної податкової служби, за такий самий період перевищує дванадцять мільйонів гривень». Цим пунктом також встановлюється необхідність розробки Кабінетом Міністрів України порядку укладення та виконання таких договорів. До повноважень Кабінету Міністрів України, крім іншого, входить забезпечення проведення державної фінансової та податкової політики18, тому питання встановлення такого порядку віднесено Кодексом до компетенції Кабінету Міністрів України. 39.17. Цим пунктом звичайна ціна прирівнюється до ціни, яка склалася за результатами проведення аукціону (тендера). До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів19. Особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства20. До законодавства, яке регулює проведення аукціону (тендера), належать, зокрема, закони України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», «Про концесії», «Про заставу», «Про виконавче провадження», а також нормативно- правові акти виконавчої влади, зокрема, затверджені постановами Кабінету Міністрів України Положення про порядок організації та проведення аукціонів з продажу природного газу, Порядок проведення конкурсів (тендерів) з вибору виконавців державного оборонного замовлення, Положення про проведення концесійного конкурсу та укладення концесійних договорів на об'єкти права державної і комунальної власності, затверджені наказами Фонду державного майна України Положення про застосування способів приватизації майна державних підприємств, Порядок проведення конкурсу на право укладення договору оренди державного майна, Положення про порядок проведення конкурсів з продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, затверджене наказом Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та інші. __________________________________________________________________ 1 П. 33 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 N 01- 8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України». 2 Ст. 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» //Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2001. - N 47. - С. 251. 3 Ст. 19 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати», затверджене Наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 N 87 (20391-99). 4 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 9 «Запаси», затверджене Наказом Міністерства фінансів України від 20.10.99 N 246. 5 Ст. 11 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затверджене Наказом Міністерства фінансів України від 31.12.99 N 318. 6 Методичні рекомендації з формування собівартості продукції (робіт, послуг), затверджені Наказом Державного комітету промислової політики України від 02.02.2001 N 47. 7 П. 1 Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 р. N 157. 8 П. 1 Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1995 р. N 135. 9 П. 8 Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1995 р. N 135. 10 П. 13 Указу Президента України від 23.07.98 р. N 817/98 (817/98) «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності». 11 Закон України від 24.03.1998 N 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу». 12 Ст. 4, 5 Закону України від 21.04.99 р. N 606 «Про виконавче провадження». 13 Ст. 2 Закону України від 04.12.1990 р. N 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні». 14 Довідка Вищого Адміністративного Суду України від 15.04.2010 «Про результати вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами окремих норм Закону України «Про податок на додану вартість». 15 Пп. 2.3.1. Закону України від 21.12.2000 р. N 2181 -III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». 16 Пп. 3.1.1. Закону України від 21.12.2000 р. N 2181 -III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». 17 П. 4.1. Закону України від 03.04.1997 р. N 168/97-ВР «Про податок на додану вартість». 18 П. 20.1 Закону України від 07.10.2010 р. N 2591-VІ «Про Кабінет Міністрів України». 19 1Ст. 185 Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. N 436-ІV. 20 Ст. 650 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. N 435-ІV.
Прикрепленный файлРазмер
Rozdil-1.zip108.57 кб